Вирішила розлучатись, а батьки категорично проти. Навіть відмовились надати тимчасовий притулок, поки ми розміняємо квартиру…

Після довгих років терпіння і роздумів, я остаточно вирішила розлучитися. Страшенно стомилася від важкого існування в шлюбі, яке підірвало моє психологічне здоров’я та змусило пити заспокійливі.

Я попросилася тимчасово пожити з дитиною у своїх батьків, які живуть в просторій трикімнатній квартирі. Тимчасово – це на пів року, поки вирішується питання з розміном квартири та ремонтом. Однак, батьки категорично відмовились: «Згоди на твоє розлучення ми не даємо, а якщо ти все ж вирішила, то на нас не розраховуй». Аргумент: «Мамо, я з ним нещаслива» – не вважається вагомим. «Мужик не п’є, не курить, руку не піднімає, слова грубого ніколи не сказав, посаду хороша, зарплата – ось що тобі ще треба ?!» – каже мама.

Ага, відсутність недоліків вже вважається головним достоїнством. Слова-то грубого він може і не сказав, так він і ласкавого не сказав, та й про всі уїдливі коментарі мамі точно не розкажеш.

Зарплата, кажеш? Є така справа, висока зарплата і просування по службі. Тільки витрачає він цю зарплату як йому заманеться: сьогодні курку купить, завтра ремонт у ванній затіє – радитися і разом приймати рішення – це не в його правилах. Загалом, у мене ніякої стабільності. Щоб дав грошей на зимові чоботи дитині, це ще потрібно довести, причому аргументовано.

Всі мої пориви та починання рубаються на корені: ти не впораєшся. Намагалася не звертати уваги, так він ще й палиці в колеса вставляє. Ось, наприклад, вирішила я змінити роботу. «Замахнулася» на відповідальну і високооплачувану посаду. І нехай він твердив, що я не впораюся, це не вбило в мені віру в себе, тим більше освіта і кваліфікація дозволяють, досвід роботи теж є. Дитина захворіла, але чоловік обіцяв приїхати раніше і посидіти з ним – мені потрібно було представити готовий проект на другу (вирішальну) співбесіду. Та-да-м. Він не приїхав. Причому навіть заздалегідь не попередив – все в останній момент.

Ось як я можу до нього ставитися?! Чомусь у нас непорозуміння і відсутність щастя в шлюбі сприймається суспільством як не поважна причина для розлучення. Кажуть, що з жиру бішусь, ще пошкодую, до нього черга вишикується, а я стану розлученою  з причепом. Якщо вже навіть мама не розуміє, що про інших говорити …

Тільки я виходила заміж, щоб мені з ним було краще, ніж самій. А зараз у мене постійний стрес. Я себе втрачаю в цих відносинах. А багато хто живе так все життя, керуючись принципом: «В інших ще гірше» або «дитині потрібен батько».

Тільки навіщо орієнтуватися на гірші практики? Навіщо показувати дитині такий приклад сім’ї, де батьки ледве терплять одне одного, зате з боку «все пристойно»? Вже краще поодинці, але вільно і щасливо.

А ви що скажете?