Вирішила поїхати відпочити і тепер родичі зі мною не спідкуються

Катерина 10 років тому залишилася вдовою з 11-ти річною донькою на руках.

–  Жили важко, – згадує вона, – мама моя нічим особливо мені не допомагала, у мене ще молодший брат з сестрою були, вчилися обоє. Та й коли чоловік був живий ми теж не шикували.

Катя з чоловіком спочатку знімати квартиру та економили, зважилися на іпотеку, але разом вони виплачували її тільки 4 роки. Левову частину боргу перед банком жінці довелося погашати вже самій. А ще треба було ростити та утримувати доньку Марину. Одягати не гірше, ніж подружки одягалися, гроші давати, поки дівчина вчилася в інституті.

Минулого літа Маринка інститут закінчила і Катя думала, що жити їй стане легші, оскільки вони будуть удвох працювати. За іпотеку  тільки залишався 50 тисяч залишилось віддати.

Але дочка розсудила по-іншому:

–  Я заміж виходжу, я його люблю і я все вирішила.

–  Ну вирішила, – каже Катя, – так вирішила.

На питання, де жити будуть молоді дочка відмахнулася:

– Точно не з тобою.

Але Марина стала вимагати:

– Хочу весілля. Якби тато був живий, – сльозами дівчина волала до материнського серця, – він би мене видав заміж, як годиться. А я хочу і білу сукню, і фотосесію, і машини, і гостей!

–  Краще на житло прибережіть гроші, – хитала головою бабуся, мама Каті, – кого дивувати зібралися?

–  На весілля, звісно, грошей не було, – згадує Катя, – свати майбутні мали накопичення, а мені довелося від істерик дочки кредит брати. Гаразд, думаю, на всьому тепер заощаджу, дочка одна. Нехай буде весілля …

Церемонія відбулася, молоді пішли на квартиру, почали збирати на перший внесок, а Катя практично сіла на пшоно і перловку: платити-то треба було тепер два кредити.

–  Цей квиток лотерейний, – каже Катя, – мені на касі супермаркету запропонували. Ніколи не купувала, у виграші не вірила й ось – на тобі! Сунула в сумку і забула. Перевірила тільки через три тижні після тиражу. Очам не повірила. Пішла на балкон, постояла, потім чаю налила, посиділа, потім знову звіряти й дивитися стала.

Виграла Валентина суму не захмарну, але вистачало після сплати податку і на погашення іпотеки, і на виплату весільного кредиту дочки, і навіть залишалося трохи, 35 000 грн.

–  І я вирішила, – розповідає Катя, – з’їжджу я за кордон, відпочину. Що я в житті бачила? Дочка, роботу, борги. Рідним я про виграш не говорила ні слова, паспорт закордонний зробила, тур купила, тоді вже довелося розповісти: кота-то хтось повинен годувати, поки мене немає.

–  І ти мовчала? – образилася дочка, – Який закордон, а ми? А я? Ти не подумала, що я теж хочу в подорож?

–  А на трьох не вистачить, – каже Катя, – та й потім, мені так прикро стало: поки я в боргах душилася, дочка про мене не згадувала, не думала, що свої зароблені гроші я віддаю  за її гучне весілля. А тут відразу: а я ?!

–  Ну ти, дочка, вчудила, – обмовила дочку і літня мама, – дітям жити ніде. Треба було їм на перший внесок віддати. А ти що? Гроші прокатати тільки й все! Навіщо тобі ця закордон, не той вік, треба про дочку і майбутніх онуків думати.

–  А у мами друга молодість, – єхидно говорить Марина, – вона про себе подумала, а про інших забула. Які внуки? Внуків довго не буде, нам тепер іпотеку брати немає на що!

– А мої 35 тисяч вам би вистачило? – не витримала Катерина, –  Я про себе подумала? Так, вперше за довгі роки я подумала про себе. Не маю права? Я теж з іпотекою жила, і з тобою, і з кредитом за твоє весілля. Я морі ніколи в житті не була!

Катя поїхала у свою подорож мрії до Болгарії. Її ніхто не проводжав, ніхто не збирається зустрічати: образилися. Як же, мама егоїстка, думає тільки про себе, а треба було – про дочку.

Кіт? Кота тимчасово взяла до себе колега і подруга Катерини. У рідних не знайшлося часу і місця для вихованця віроломної мами.