– Вибери вже когось, не муч моїх дітей! – сказала мені свекруха

Заміж я вийшла у 27 років. Чоловік був на рік молодшим за мене. Він був дуже красивим, спортивним, високим. Я закохалась практично з першого погляду.

Через пів року ми одружились і знімали квартиру, сподіваючись колись зібрати грошей на покупку власного житла. Я була дуже щаслива і не помічала справжньої суті свого чоловіка. Дуже скоро я завагітніла і у нас народилась дитина. Стосунки остаточно зіпсувались і чоловік мене кинув.

Він сказав, що йому набридло  сімейне життя, не для нього це – будинок / робота / діти. На моє запитання – а чим же він раніше думав? – нічого конкретного я не почула. Розлучитися нам не виходило – дитині  року немає і буде не скоро. Це не завадило йому зібрати речі й проводити вільні від сім’ї вечора невідомо де і невідомо з ким.

Пішов чоловік – прикро,  але це не найгірше. Краще зараз, ніж після 10-20 років спільного життя. Та й сама винна – вибрала в супутники життя ненадійного чоловіка. Погорювати я погорювала і вирішила жити далі. Тим більше – у мене дитина, якій я потрібна. Запас грошей в мене є і допомога на дитину також. Потім – аліменти, дитину в приватний садок і на роботу. Квартиру знімну на кімнату поміняю, щоб дешевше було. Головне – щоб з сусідами пощастило.

Можна, звісно, до мами, але вона жити спокійно не дасть – ніколи їй мій чоловік не подобався, так що тепер  мама мене точно заклює.

Якщо вже зовсім тяжко буде – свекруха допоможе, не відмовить. Не мені – так внукові. Внука вона любить, він у неї єдиний. У чоловіка є старший брат, але своїх дітей у нього бути не може, на жаль. Коли він про це дізнався – розпався його шлюб, там дитина нагуляною виявився. Ваня, брат чоловіка, і радий був пробачити дружині, але та речі зібрала і до біологічного батька своєї дочки поїхала.

Свекруха, коли дізналася про витівку сина, відразу до мене прийшла. А життя моє, як виявилося, вона вже розпланувала. Почала мене за Ваню сватати, щоб онука не втратити.

– Вийдеш ти заміж і не побачу я внука. А тут – і син у мене надійний, і ти йому подобаєшся, і дитину твою як свого виховає – він же йому не чужий, а племінник. До нас переїдеш, як сир у маслі кататися будеш.

– Бачила, який син у Вас надійний. – відповіла я. – Надійніше нікуди. Сім’ю кинув і по клубах ходить, пригод шукає.

– Так то молодший, весь в батька свого! А старшенький у мене – золото, сама знаєш. Ти – дівчина гарна, ти подумай,  не рубай з плеча, може, щось і вийде. – сказала свекруха і пішла.

А я задумалася. Так, згідна. Іван – хороший. Мій чоловік, в порівнянні з братом, завжди програвав. Той і працьовитий, і господарський, не п’є, не курить, руки не розпускає. Але – неправильно це. Була б любов – інша справа. А з іншого боку – чи багато мені щастя ця любов принесла? Я вирішила взагалі про це не думати. Свекруха даремно боїться, її спілкуванню з внуком я перешкоджати не буду точно. Вона – чудова бабуся, а більшого мені від неї й не треба.

Квартиру ми оплачували на два місяці вперед плюс застава. Господиню я попередила, що з’їду, і що оплати більше не буде. Навіть підробіток собі знайшла – коментарі писати. Платять, правда, копійки – але і то хліб. Та й я поки не сильно потребую – зарплата у мене нормальна була, декретні пристойні отримала і гроші відкладені були.

Став Ваня до нас в гості заходити, з приводу і без. То памперси принесе, то харчування дитячого. І все з квітами, цукерками та іграшками-брязкальцями. Я вже з ним поговорила, пояснила, що нічого у нас не вийде, що неправильно так.

– Я не кваплю і не наполягаю. Вийде – добре, не вийде – я все одно тебе не залишу, допомагати буду. – сумно відповів Ваня на моє сумбурне пояснення.

Ех, не за того я брата заміж вийшла. Але що зараз-то що вже поробиш? Ще й чоловік одумався. Прийшов, віник приніс. Вручив, давай руки до мене тягнути.

– Кохана моя, не можу без тебе, давай знову зійдемося.

– Ти вважаєш, так можна? Влаштував собі відпустку від сімейного життя, кинув мене з немовлям на руках. І одне «пробач» все виправить? Ні вже, дорогий. Нам і без тебе добре. – я випровадила чоловіка за двері й закрилася у квартирі.

Кошмар настав, коли чоловік, знову приходив і з братом зіткнувся. Слово за слово, зав’язалася у них бійка. Я втручатися не стала – самі розберуться, не маленькі. Пробачити чоловіку я не можу, так не робиться. Та й не вірю я в його каяття. Ось шкарпетки чисті знадобилися так по борщам скучив – вірю. А в те, що сім’я потрібна – не вірю.

З Іваном я відносини будувати теж не хочу. Одна я точно не пропаду – не маленька. Що їм від мене треба? Як вони не розуміють? Ще й свекруха, про бійку дізналася і прибігла відразу.

– Вибери вже когось, не муч моїх дітей! – зажадала вона.

Я їй пояснюю, що не потрібні мені її діти, ні один, ні другий.

– Як так? Як же ти одна, без чоловіка? – оторопіла вона.

– Нормально я одна без чоловіка. – посміхнулася я.

А за все татові моєму велике спасибі. Він все життя мені говорив: «Вчися, дочко, треба добре  вчитися. Потім – кар’єру побудуй. І тільки потім про дітей подумай. Чоловіки, повір мені, явище ненадійне. На себе тільки розраховуй.»

Так що, не пропаду я без чоловіка. А синів своїх хай свекруха собі залишить, мені їх не треба, спасибі.