Втекла від дітей до окремої кімнати і заборонила заходити, але їх це не цікавить

По ідеї, я мушу радіти. Живемо з сім’єю у просторому приватному будинку з безліччю кімнат. У мене навіть є своя власна кімнатка, але чомусь замість посмішки на моєму обличчі танцюють одні нервові тіки.

Раніше ми з чоловіком та нашими двома дітьми жили у трикімнатній квартирі. На перший погляд місця було достатньо.

У сина та доньки було по кімнаті. Ми з чоловіком ділили одну кімнату на двох, як і належить люблячим подружжям. Але мені не вистачало особистого простору, хоч чоловік і проводив багато часу на роботі.

Я мріяла про власний кабінет, де я могла б спокійно попрацювати (я фрілансер) і просто побути наодинці із собою. Адже домочадці не давали такої можливості!

У моєму розпорядженні було буквально кілька годин, доки діти у школі. Але чи багато робочих питань вирішиш за цей час? А варто було дітям опинитися вдома, як починалося: “мам, знайди якусь річ”, “мам, поясни завдання” і таке інше. І ці вимоги супроводжувалися ходьбою сюди-туди біля мого робочого столу.

Я розумію, що програма зараз непроста і без допомоги дорослих її не здолати. Але ми з дітьми домовлялися, що вони звертаються до мене в крайніх випадках. Я ж працюю! Тільки в них чомусь кожен крайній випадок.

І шукати речі я просила їх самостійно. Але яке там! Щоразу син із донькою приймалися нити на пару. Мовляв, ти краще знаєш де що лежить. Мені було простіше виконати прохання, ніж вислуховувати це скиглення.

Увечері до дітей приєднувався чоловік, якому теж треба було терміново щось знайти. І сам він цього не міг. Жодні умовляння не працювали. У результаті доробляти роботу мені доводилося вночі, коли всі сплять.

От я й мріяла про власний куточок, де мене ніхто не чіпав би. Я б могла повісити замок на двері до нашої з чоловіком спальні, але він був проти.

– Ось ти закриєшся, заснеш і не почуєш, як я стукаю у двері. І що? Мені на кухні ночувати? – так аргументував чоловік свою відмову.

Якоїсь миті він поскаржився, що втомився їздити на роботу через все місто і витрачати час на стояння в пробках. І поділився ідеєю переїхати до того району.

– За гроші з продажу нашої квартири ми там можемо купити щось більше. Це ж околиця! При цьому школи-поліклініки є, ще й повітря чистіше, ніж тут, – наводив він аргументи на користь переїзду.

– Хороша ідея. Давай тоді вже візьмемо не квартиру, а будинок. Адже там добре розвинений приватний сектор, практично котеджне селище! – запропонувала я, усвідомивши, що це мій шанс втілити в життя мрію про особистий простір.

Чоловіку сподобалася моя думка, оскільки він теж побачив для себе безліч переваг в окремому будинку. І через кілька місяців ми переїхали до прекрасного будинку з двома поверхами та мансардою.

Саме в мансарді я облаштувала собі кабінет. По-перше, це тихе місце в будинку. Друге, за моїми розрахунками, домочадцям було б ліньки підніматися туди щоразу, щоб попросити моєї активної участі в чомусь. Але я прорахувалась.

Діти та чоловік продовжили вриватися до мене з різними наполегливими проханнями. Лаятися і щось пояснювати, як і раніше, було марно.

Якось я, переглянувши десяток навчальних роликів в інтернеті, встановила клямку, щоб до мене ніхто не міг зайти без дозволу. А заразом повісила на двері знімну табличку з написом “Не турбувати”, майже як у готелі.

Роз’яснила домочадцям нові правила: якщо вони бачать цю табличку, заходити зовсім не можна. Тільки за крайньої необхідності – наприклад, при якісь НП.

– Пролитий сік, уроки, втрачені олівці, іграшки, шкарпетки та зарядники до таких випадків не відносяться, – сказала я, суворо дивлячись на домочадців.

Чоловік приречено зітхнув, але погодився мене не смикати. А діти запротестували. Донька надула губи.

Нарешті діти здалися і погодилися з новим правилом, але їх вистачило ненадовго лише на тиждень. А потім синок придумав вихід – озвучувати їх із донькою прохання на мобільний.

Синові вже десять, і ми потихеньку відпускаємо його гуляти без нагляду. А щоб не хвилюватися, подарували телефон та попросили звітувати про переміщення.

Після першого ж дзвінка з ниттям я нагадала синові, для чого йому було зроблено такий подарунок. Але син зробив щенячі очі і заперечив, що на дзвінки заборони не було.

– Отже, тепер є! – заявила я.

Та тільки мої слова знову пролунали у порожнечу. Син вирішив, що якщо не можна дзвонити, то можна писати. І чоловік незабаром перейняв його звичку діставати мене телефоном.

Я пробувала ігнорувати дзвінки та повідомлення. Але тоді делегація у складі двох дітей та опціонально чоловіка приходить і дружно барабанить у двері. Зосередитися під ці звуки неможливо!

Напевно, мені треба організувати собі робоче місце у якомусь паралельному світі. Але це вже в галузі фантастики. До того ж, не факт, що домочадці мене і там не знайдуть.