Всі в селі заздрили бабі Розі. Як їй з дітьми повезло! Але на її похоронах відкрилась страшна правда, ніхто вже не заздрив, всі плакали

У селі всі заздрили бабі Розі. Вона не була старенькою, звичайно, якщо за нашими мірками судити. Але у селі все інакше. І звали її «баба Роза». І дуже їй заздрили, просто страшно.

Ця Роза виростила одна двоє дітей. Дівчинку та хлопчика. Спочатку у рідному селі вони до школи ходили, потім у райцентрі навчалися, закінчували школу. Потім мати зібрала їх у місто, спочатку дочку, потім і сина. І надсилала гроші, продукти; вона працювала на фермі, а ще був сад та город. І корова своя.

Це все було дуже важко. Нема кому допомогти; але Розарія впоралася. Діти залишилися у місті та створили свої сім’ї. Все у них йшло чудово.

Щовихідних Розарія їздила в місто на ринок, продавати сметану та овочі. І залишалася у дітей у гостях; то в сина, то в дочки. А вони вже не скупилися! Дарували і хустки красиві, і пальто навіть, і чоботи. Годували делікатесами. Купували квитки до театрів та концертів.

Тож щаслива Розарія отримувала сповна за свою любов та турботу, за все, що віддала дітям. І розповідала про свої поїздки важливо та радісно. Показувала подарунки.

Заздрили. Як не заздрити? Не у всіх такі відмінні діти та відмінні стосунки. А ось Розі пощастило!

Такий щасливий стан справ тривав довго-довго.

Тільки в село діти не приїжджали – що тут робити? Бідність та бруд. Заразу можна підхопити. Онуки відпочивають на морі, закордоном. Бабуся сама до них їздить, так краще. І повертається із подарунками, посміхається. Аж завидно!

А потім заздрити перестали. Розарія захворіла сильно. Корова почала мукати, сусіди прийшли. Дали корові пійло, а Розі – таблетку від температури. Викликати лікаря спробували. І хотіли дітям зателефонувати негайно.

А Розарія не хотіла, щоб дітям дзвонили. Лежить і головою мотає; не телефонуйте! Не турбуйте! Потім, коли вона свідомість втратила, подзвонили все ж таки. І багато з’ясувалося. Сумного…

Діти мати давно не запрошували; не було коли. Чи то ремонти, чи то переїзди, маса турбот. Свої діти потребують уваги. Роботи багато. Мати дзвонила, але їй пояснювали, що поки що ніколи. Потім! Ти, мамо, потім подзвони якось. В нас ремонт зараз. Або у відпустку збираємось…

Але діти матір не кидали, звісно. Вітали з Новим роком та з Великоднем. Картинки надсилали красиві. Все було нормально, тільки бачилися рідко.

А подарунки – ось ці хустки та жакети, каблучки та браслети, як у пісні, – це Розарія сама купувала. Така дурна дитяча брехня. Дитяча брехня – про своїх дітей… І навіщо вона обманювала – щоб дітей її вважали добрими. Щоб не сміялися; мовляв, ти їм все віддала, а вони! Ось як буває…

І баба Роза свого досягла. Не сміялися.

Плакали багато хто, коли проводжали на затишний цвинтар під горою. І діти плакали. Приїхали таки. Дивилися на «подарунки», які наче надарували матері, і плакали. Тільки вже нічого не вдієш…