Всі діти кошенят і цуценят додому приносять, а моя дочка принесла дитину

В дитинстві ми з подругами часто приносили додому кошенят або цуценят. Одного разу я навіть жабу додому принесла, але моя дочка мене переплюнула. Аліна принесла додому дитину. Чужу маленьку дитину.

Доньці тоді було вісім років. Вона прийшла зі школи, зробила уроки й пішла до подружок на дитячий майданчик в сусідньому дворі. Мабуть, не дійшла – повернулася підозріло рано та відразу прошмигнувши до себе в кімнату. І якби не дитячий плач, то хто знає, як довго бідний хлопчик просидів би у нашій квартирі. Почувши плач і голос Аліни, я відразу пішла до неї.

Вона, побачивши мене, відразу спробувала заховати найду за своєю спиною. Я її відсунула й у мене моментально волосся на голові дибки встало: хлопчик років півтора чи двох, весь в соплях і з брудним обличчям, моментально заспокоївся і подивився на мене зеленими очима.

– Мамо, давай його в нас залишимо! – сказала дочка.

– Де ти його взяла? – я на  мить уявила себе на місці мами цього малюка, але голова все одно закрутилася.

– В колясці близько пісочниці. Мамо, він один був. Нікому не потрібний. А нам потрібний! Давай його залишимо! У всіх є молодші братики й сестрички, тільки я одна, зовсім одна!

Я схопила дитину, насварила на дочку, щоб вона збиралася. Біля порожньої коляски ми були через п’ять хвилин. Зеленооке чудо було посаджено у свій транспортний засіб, а ми з донькою почали озиратися по сторонах: ні бабусь, ні дорослих. Було чути дитячий гамір, але дітей теж не було видно. В голову не прийшло нічого розумнішого – я почала кричати на весь двір:

– Чия дитина загубилася? Загубився дитина! Хто загубив дитину?

Через кілька хвилин до нас підбігла зграйка захеканих хлопчаків років дев’яти-десяти. Один з них насупився і видав:

– Це мій брат. Він не загубився. Він гуляє.

– Де ваша мама?

– Вдома. Пішли, Діма! – хлопчисько діловито взяв візок і відправився в сторону будинку.

Про всяк випадок, ми з Аліною пішли слідом. Близько другого під’їзду старший брат вийняв молодшого з коляски й став підніматися по сходах. Я вирушила за ними.

Розмова з матір’ю року не задалася: я почала їй розповідати про те, що сталося, наголошуючи на тому, що маленька дитина була на вулиці зовсім одна, і що його міг би забрати з собою хтось небезпечніший моєї дочки. Не втрималася, після такого-то сплеску адреналіну, і досить грубо порадила їй не спихати молодшу дитину на старшу.

– Це не твоя справа! – вона грюкнула дверима перед моїм носом.

Два роки минуло з того часу. У житті цих хлопчаків майже нічого не змінилося: вони все так і бовтаються вечорами удвох на вулиці, поки їх мама налагоджує особисте життя в орендованій квартирі.

А ось у мене з’явився пунктик, варто було мені тільки дізнатися про вагітність: ніяких спільних прогулянок дочки з братом або сестрою без присутності одного з батьків. Аліна – дитина, а як можна примушувати дитину гуляти з дитиною? Їй буде веселіше грати в хованки з подружками й де гарантія, що вона не забуде про немовля? Максимум, на що мене вистачає – це залишити дочку з коляскою біля магазину. І то, я мчу між полиць як метеор, намагаючись гнати геть погані думки.

Аліна історію з хлопчиком чудово пам’ятає. Навіть жартує іноді, що народження Матвія – її заслуга. А мені навіть згадувати зайвий раз не хочеться – шкода цих дітей.