Все дитинство вони наді мною знущались, а тепер подяку хочуть…

Дзвінок від брата став для мене жахливим нагадуванням про минуле.

– Привіт, сестричко! Давно не бачились. Кажуть, у тебе дорога квартира з’явилася? На новосілля запросиш? Нам тут адресу сказали, тож чекай гостей!

Зі своєю, так званою сім’єю, я не бачилася майже дев’ять років. І рада була б ніколи їх більше не бачити.

Мій старший брат – рідний мені тільки по мамі. Коли йому було 6, мама зрадила своєму чоловікові і народилася я. Вітчим любив маму і сказав, що пробачить їй зраду. Напевно, пробачив би. Якби у тієї зради не було наслідків в моїй особі.

Вітчима я дратувала, як нагадування про його роги. Брат вважав мене людиною другого сорту, собакою, яку не викинули на вулицю тільки з жалості. А мама мене соромилася. Хоча, ніхто її не просив стрибати в ліжко до чужого чоловіка.

Так я росла, всі вони мене ненавиділи. Брат вважав своїм обов’язком знущатися з мене, під радісний регіт вітчима і мовчання матері. Так – зрада, це трагедія в родині. Але винні-то дорослі, а ніяк не дитина.

У 18 я познайомилася зі своїм рідним батьком. Адже сім’я, що мене виростила, свій борг виконала – годувала-поїла мене до повноліття. А в цей день мені видали двісті гривень, допомогли зібрати речі та відправили в самостійне життя. І єдину добру справу, яку зробила мати для мене за всі ці роки – це засунула в кишеню клаптик паперу з номером телефону мого тата.

У тата, крім мене, дітей не було. І мені він був шалено радий. Ми легко знайшли з ним спільну мову. Я вчилася, він про мене дбав. Ми з ним дивувалися – чому мама просто не віддала мене йому, відразу після народження? Мені було 25, коли я втратила тата.

Квартира залишилася мені за заповітом – ми не стали переробляти документи. Чутки повзли повільно і дзвінок брата пролунав тільки через два роки, на минулому тижні. А вчора він заявився. Не один, а зі своїм батьком. Зрозуміло, вони прийшли не просто так.

Вони з’явилися за вдячністю за 18 років турботи та виховання. І відплатити я повинна була, віддавши їм квартиру мого тата. Де б стала жити я? Як сказав вітчим – не їхня проблеми. Я їх виставила. Не сама – сусіди викликали поліцію, почувши мої крики.

Вони мені чужі. Не сім’я. Ніхто. Нехай я навіть і росла в їхньому домі. Я їм за це навіть спасибі сказати не можу – гуманніше було втопити мене, як кошеня. Тоді мені б не довелося витерпіти все те, чим мене так щедро обдаровували в домі вітчима.

На що вони розраховували? Що знову мене залякають і я знову зроблю все, щоб догодити їм? Ні. Тато навчив мене за себе постояти. Як же я їх ненавиджу. Я тільки почала їх забувати, тільки почала жити спокійно. А сьогодні мені знову приснився кошмар.

Я виставила квартиру на продаж. Хочу поїхати далеко-далеко, туди, де вони мене не знайдуть. Коли-небудь, я обов’язково відплачу їм за все, що вони для мене зробили. Тільки я сумніваюся, що моя подяка їм сподобається.