– Вони забрали у мене ключі від квартири, а він мені заявив, що щоб прийти в дім до мами, я повинен питати дозволу!

Моя свекруха вийшла заміж кілька місяців тому. Свій швидкоплинний роман вона прокоментувала так: «Я не дівчинка вже, роками за ручку ходити. І не молодію, з часом. Чого тягнути?»

Свекруха щаслива. Вона відстала від мене, відстала від дочки. Вона дійсно «душила» своєю турботою мою зовицю. І тільки коли Олександра Михайлівна сказала в РАЦСі «Так!», всім прийшло щастя. Всім, крім мого чоловіка.

За останні три роки Ілля звик, що мама постійно робила котлетки та варила супчики й привозила їжу до нас. Попри мною приготовану їжу, Іллі спочатку подавалось те, що мама з любов’ю приготувала. А вже потім, якщо місця в шлунку вистачить, то і мені дозволялось що-небудь поставити на стіл перед чоловіком.

Варто чоловікові забрати мене з роботи, тобто – не приїхати додому в стільки, у скільки він зазвичай приїжджає, як вдома бував армагеддон. Все перевернуто, в каструлі на плиті кип’ятилась наша шовкова постільна білизна, син був доставлений ​​з садка і стояв в кутку за непослух.

Я мільйон разів просила у чоловіка забрати ключі в Олександри Михайлівни.

– Так, заберу. Потім як-небудь. А то раптом знадобляться? Дениса з садка забрати, наприклад, коли ми кудись підемо. – годував мене обіцянками Ілля.

«Куди-небудь підемо». Так з часів її повернення, ми ходити удвох почали тільки тоді, коли у свекрухи залицяльник з’явився! В кіно? Утрьох. Свекруха сиділа, взявши сина під ручку і їла попкорн з його склянки. Ще й його годувала з рук. Блювати хотілося. В ресторан на романтичну вечерю? З мамою! Прогулятися містом? З мамою! Сходити в театр? Теж з мамою! Адже їй нудно, вона одна цілими вечорами вдома сидить!

Коли у неї з’явився залицяльник і вона вперше не привезла обід для синочка, я танцювала від радості. Завжди знала – ця удавана турбота про сина тупо аби заповнити час. Знайшлося заняття – мужика свого обходити – відразу про сина забула.

Я рада, зовиця рада. А чоловік наче блекоти об’ївся. Почав до мами їздити по 33 рази на день. Нового вітчиму допит влаштував, з пристрастю. А після – висловив мамі своє несхвалення.

– Ілля, мені плювати, що ти думаєш. Це – моє життя і мій вибір! – Олександра Михайлівна виставила Іллю за поріг.

– Вони забрали у мене ключі від квартири. – з порога почав чоловік.

– А ти як хотів? Вони – сім’я. Ти туди ходиш, коли хочеш. Тобі подобалося, коли твоя мама до нас заявлялася коли їй заманеться, незалежно від години?

– Це інше! Там – мій дім! Я там виріс! А зараз що? Дозвіл треба питати? Мені цей татко заявив, що щоб прийти в дім до мами я тепер повинен питати дозвіл!

– Ти ще скажи, що вийшовши заміж твоя мама не перестала бути твоєю мамою і в першу чергу є нею, а вже потім – дружиною. – я ледве стримувала сміх.

– І скажу! – образився чоловік.

Негарно над чоловіком сміятися. Але він бачить трагедію там, де її немає.
Я коли своїй мамі про це розповіла, вона розсміялася і сказала, що моя свекруха – більше мужик, ніж мій чоловік. Не любить мама зятя, за це потурання матусиним примхам. Коли ми з Іллею познайомилися, вона жила на іншому кінці країни, з новим (вірніше вже старим) чоловіком. Свою квартиру вона залишила на дітей (НЕ переписала, просто поїхала). На весілля до нас не приїхала.

З’явилася через 10 років, фіг зітреш. І давай з себе турботливу матусю корчити: і син-то у неї невірний вибір зробив, і дочка-то з квартирним альфонсом зв’язалася. Олександра Михайлівна поїхала, коли Іллі було 19, а його сестрі 17. Гаразд – мій чоловік, він повнолітнім був. Але кинути доньку-підлітка заради чоловіка? Як на мене – натуральна зозуля.

Від того її потуги «дивіться, як я люблю своїх дітей», мені й здавалися безглуздими. Ілля приїзду матері зрадів. Може, дійсно нудьгував. Може, в дитинстві материнської ласки та турботи недоотримав. Ось і став купатися в увазі матері, наплювавши на моє невдоволення. Забрати в Іллі ключі від квартири, щоб не сновигав – цілком здорове рішення. Там – сім’я. І нічого сторонній людині там робити. Говорячи сторонній, я не маю на увазі – чужу.

Чоловік і дружина – ось сім я. Доросла дитина не має права лізти в життя матері так само, як і вона не має права втручатися в його особисте життя. Особисте життя, вона на те й особисте. Чоловік, на кшталт, заспокоївся. Перестав бігати по квартирі, розмахуючи руками, і притих. Але – почав збиратися.

– Ти куди?

– До сестри. У неї-то є ключ від маминої квартири. Дублікат хочу зробити. Просто так вони від мене не позбудуться. – повідомив Ілля і поїхав.

А я сиджу і думаю. Адже кажуть – що посієш, те й пожнеш? Свекруха так дбала про Іллю, так дбала. Тепер її черга приймати подібну «турботу». Нехай на своїй шкурі відчує, як це – коли без мила в особистий простір лізуть. Без потреби приходять, твою половинку критикують. Нехай мучиться. Не буду чоловіка зупиняти. Чи я не права?