«Вони трійнята. Усіх заберете? – поцікавився директор дитячого будинку у нас із чоловіком

Із чоловіком ми познайомилися вже давно, ще під час навчання в університеті. Я відразу відчула в ньому рідну душу і через довгі роки лише переконуюсь у правильності свого вибору.

Ми одружилися після закінчення навчання і через якийсь час запланували дитину. Однак доля розпорядилася зовсім інакше. Я завагітніла двічі і обидва ці рази виявилися невдалими.

Зрештою, лікар повідомив дуже неприємну новину, я ніколи не зможу мати свою дитину. Нас із чоловіком це досить сильно підкосило, але згодом ми оговталися і вирішили не зневірятися.

Ми присвятили себе роботі і до 30 років дуже добре просунулися кар’єрними сходами. На той час у нас вже була своя квартира, у кожного свій автомобіль і невелика, але затишна дача недалеко від міста.

У якийсь момент мій чоловік запропонував розглянути варіант з усиновленням дитини, на що я дуже зраділа, адже сама вже довгий час думала про це, але все ніяк не наважувалася запропонувати чоловікові.

На тому й вирішили. Далі розпочався процес збирання та оформлення документів і з цим у нас жодних проблем не виникло. Всі рекомендації про нашу сім’ю були суто позитивними, та й фінанси дозволяли утримувати не лише нас, а й дітей.

Через якийсь час, коли все було готове, ми нарешті вирушили вибирати дитину. На зовсім маленькe ми навіть не розраховували, тому що очікування в такому разі зазвичай дуже довге.

І ось, поки ми розглядали дітлахів на майданчику, до мене підійшла дівчинка років 4, злегка потягла мене за куртку і зі щенячими очима запитала:

«Тітонька, а ви випадково не моя мама?».

Усередині наче все перевернулося і зі сльозами на очах я відповіла їй ствердно. При цьому навіть подумати не встигла, все сталося само собою.

Взявши дитину за руку, ми вирушили до директора дитячого будинку. Коли він побачив нас усіх разом, то дуже насторожився і похитав головою. Вsd попросив вихователя поки що посидіти з дівчинкою, а нас запросив до свого кабінету.

«Розумієте, річ у тому, що ця дівчинка не одна…»

Не давши закінчити думку директору, я сказала, що нам це не важливо і ми заберемо обох дітей. Після чого він продовжив говорити:

«Так, тільки не їх не двоє, а троє! Розумієте, вони трійнята, тому я дуже скептично поставився до вашого бажання. Маленькими їх ніхто не забирав, тому що з трійнею справа не проста, та й зараз небагато бажанням горять».

Ми з чоловіком спочатку здивувалися цій новині, потім через кілька секунд переглянулися і сказали, що ми забираємо всіх дітей і готові до цього. Варто було бачити радість трьох сестричок, коли ми забирали їх із дитячого будинку, такого я не бачила ніколи і на той момент усі дуже зворушилися.

Буквально одразу стало зрозуміло, що наша квартира зовсім не пристосована для такої кількості людей, тож вже наступного місяця ми почали обирати нове житло. І робили це ми вп’ятьох, всією повноцінною сім’єю.

Я дуже рада такому подарунку долі і впевнена, що ми будемо чудовими батьками, бо завжди цього прагнули.