Вони просто спали на лавочці у дворі, нікому не потрібні…

Того дня влітку я вирішив поїхати на дачу дуже  рано, о 4 годині ранку, щоб уникнути спеки та великої кількості пасажирів в поїзді. До вокзалу доїхати в цей час не було на чому і я пішов пішки. Світило сонечко, щебетали птахи, на вулицях не було ні людей, ні машин …

І ось в одному затишному дворику на лавочці я побачив двох дітей, які згорнулися калачиком. Вони мирно спали. На вигляд дівчинці було років 7, а хлопчикові років 3-4. Діти були брудні та погано одягнені, тому я відразу зрозумів, що вони з «неблагополучної» родини.

Діти, які сплять на вулиці – це не нормально, тому я не зміг пройти повз.

Потихеньку розбудив дівчинку, я, щоб не налякати її, простягнув їй цукерку і сів поруч. Дівчинка, широко розкривши очі, швидко схопила гостинець, розгорнула і, жадібно відкусивши половину, загорнула назад. Я здогадався, що вона залишила цей шматок братові …

Я став розпитувати Катю, так звали дівчинку, про причини сну на вулиці. Все виявилося банально. Мама дітей п’є. А коли до неї приходять «гості», вона відправляє дітей «погуляти». Іноді, повертаючись додому, Катя з братиком не можуть достукатися, мама напевно спить … і ночують на вулиці або в підвалі, якщо на вулиці холодно.

Я не став питати у дівчинки, де вони живуть, а просто відійшов в сторону і подзвонив в поліцію, соцслужби навряд чи відповіли б мені о 4 ранку.

Поки машина їхала на мій виклик, я акуратно спокійно пояснив дівчинці, що зараз добрі дяді й тьоті відвезуть їх туди, де вони з братом зможуть поспати в ліжечку, що там їх смачно нагодують і дадуть іграшки, а з мамою вони побачаться пізніше, адже все одно вона дуже «зайнята» зараз. Дівчинка погодилася, але сльози все ж блищали в її очах …

Поліція забрала моїх підопічних в притулок. Я часто приходжу відвідати Катю та Іванка, так звуть трирічного карапуза.

Їх маму скоро позбавлять батьківських прав, а ми з дружиною почали збирати документи на усиновлення. Бог не дав нам своїх дітей, але чомусь познайомив мене з чужими, яким потрібна допомога. Хоч ми ніколи й не замислювалися про усиновлення, але відразу зрозуміли, що це «знак» і не сумніваємося, що прийняли правильне рішення …