Вона взяла його з дитячого будинку і присвятила йому життя, а він ледь не покинув її в будинку для літніх людей…

У Олени Семенівни був один-єдиний син Микола. Жінка сама виховувала  його. Хлопчик не знав про те, що насправді був для Олени Семенівни не рідним сином. Про усиновлення знали тільки двоє людей, сама Олена її близька подруга, яка жила неподалік.

Життя склалось так, що своїх дітей в Олени не було. З чоловіком розлучилася давно, вік уже був солідний, а тому Олена Семенівна зважилася на відповідальний крок. Жінці було уже  45 років, коли вона усиновила трирічного Миколу. Жили вони у двокімнатній квартирі, яка залишилася у спадок від матері Олени Семенівни.

Жінка віддавала синові все, що могла: дала освіту, жила і працювала заради нього. Дуже було важко. Близьких та рідних у неї не було, допомогти нікому. Працювала на заводі, вечорами шила на замовлення.

Син виріс. У   25  років одружився. Спочатку молодята знімали квартиру, а коли Аня (дружина Миколи) завагітніла, Олена Семенівна запропонувала їм переїхав до неї жити. Через деякий час Аня народила дівчинку. Свекруха допомагала з дитиною, раділа за своїх дітей. От тільки Аня була з важким характером, часто сварилися з Миколою. Але Олена Семенівна намагалася не втручатися в молоду сім’ю.

Минуло 7 років. Олені Семенівні виповнилося 75 років. Здоров’я дуже підводило, тиск був не стабільний, часто біля будинку була швидка допомога. Якось увечері зібрала вона свою сім’ю і каже:

– Відчуваю я,  діти мої, що недовго мені залишилося.

А через тиждень у Олени Семенівни трапився інсульт. Відняло мову, руку паралізувало. Після виписки з лікарні Микола просить Аню:

– Анюта, за мамою зараз особливий догляд потрібен, я знаю, що деякий час тобі важко буде, але постарайся не залишати її надовго одну, доглядай за нею.

– Коля, ти що, божевільний! Ти розумієш, про що взагалі говориш? Мені ніколи за нею дивитися! Та й взагалі в цій квартирі вже давно неможливо вчотирьох жити, я ще змиритися з цим могла, коли мати по дому допомагала, а тепер вибач мені, але так тривати більше не може! Давай так, або ти відвозиш свою матір з квартири, або ми з тобою розлучаємося. Я за твоєю матір’ю доглядати не збираюся!

Довгою була у них розмова, лаялися, сперечалися. Все-таки вона переконала Миколу, що в будинку для літніх людей його матері буде краще.

Через тиждень Микола відвіз хвору матір в пансіонат для людей похилого віку. Йшов зі сльозами на очах, з болем в душі. А Олени Семенівни, дивилася на  сина і згадувала про те, як забирала маленького худенького хлопчика з дитячого будинку, варила його улюблений кисіль, як збирали разом польові ромашки, як співала йому колискові пісні. Як швидко пролетів час і подумки молилась за свого сина.

Увечері у квартирі пролунав дзвінок. Коля відкрив двері, а на порозі стояла сусідка і подруга його мами. Вона прийшла провідати хвору. Микола зі сльозами на очах, сказав, що мами немає і розповів, що сталося.

– Ех, Коля, Коля! Як же ти так міг вчинити з матір’ю? Адже вона все життя тобі присвятила, хоч і не рідний ти їй.

Тоді жінка розповіла йому всю історію про усиновлення. Микола був сам не свій. Пекельний біль розривав його серце. Як він, дорослий мужик, міг так вчинити з матір’ю, яка йому, чужій дитині, присвятила своє життя???

Прийшла Аня з роботи й запитала:

– Ну що відвіз?

А він їй:

– Аня, збирай речі. Я зараз же їду за матір’ю, а до нашого повернення, щоб тут ноги твоєї не було.

Повернувся Микола за матір’ю, впав на коліна перед нею:

– Пробач мене, мамо! Прийомного сина.

З Анною він все-таки помирився тоді, дочку було шкода. Але вже через два місяці вони подали на розлучення. Зараз Микола живе з іншою дівчиною, але це вже інша історія.