Вона мріяла почути голос сина

Олю кинув чоловік. Якось дуже несподівано. Вранці вона йшла на роботу, а чоловік  ще спав в ліжку, так як його робочий день починався пізніше. Того вечора, привівши молодшого сина з дитячого садка і перевіривши уроки у старшого, вона виявила, що вже пізно, а чоловіка і досі немає вдома.

Вона почала йому дзвонити, а він трубку не бере. Серце завмерло. Оля спробувала заспокоїться, і стала дзвонити його начальнику, але той теж трубку не взяв.

Тоді вона написала смс:  «Ти де?» . Відповідь не заставила себе чекати:  «Я так більше не можу, я пішов, поживу окремо.»

Оля сиділа і дивилася на екран телефону, що він там не може, вона знати не хотіла і так все зрозуміло.

Все почалося п’ять років тому, коли народився молодший син Артур. Хлопчик розвивався нормально, як годиться дитині його віку. Єдине, що засмучувало і насторожувало Ольгу, Артур не вимовляв звуки. Вірніше, плакав він як нормально, а ось замість агукання він мугикав. Коли йому виповнився рік, Ольга стала звертати увагу, що діти в тому віці вже вимовляють перші слова: мама, дай, на. Її син мовчав, тільки  мукав коли щось було потрібно. Лікарі розводили руками, дитина здорова, розвиток в нормі. Заговорить, не хвилюйтеся.

Спочатку чоловік старанно займався з Артуром, але коли він і в три роки не заговорив, кинув ці заняття. З сином став роздратований, все більше відштовхував його. Більше не грався з ним, і намагався не помічати хлопчика.

Оля заняття не кидала, найбільшим її бажанням було почути голос сина.

Слідом за дитиною, чоловік став зривати злість на дружині, звинувачував її в тому, що народила виродка. Оля намагалася поговорити з чоловіком, якось пом’якшити його, але він тільки більше злився. Про розлучення вона навіть і не думала, любила свого чоловіка сильно, сподівалася, ось заговорить Артур і все налагодитися. А тепер чоловік пішов.  Це був кінець.

В тумані пройшло три дні. Вчора, поки Оля була на роботі, чоловік забрав речі, не тільки свої, але і деякі спільні. Побачила вона це ввечері. На питання старшого сина, де подівся планшет, опустила голову на руки, хотіла заплакати, але сліз чомусь не було.

Вночі стало зовсім тяжко. Думки одна страшніша за іншу кружляли в голові. Оля і сама не зрозуміла як опинилася на підвіконні, а перед нею розчинене вікно. Ніч, свіже морозне повітря, до землі сім поверхів…

Один крок і все, нічого цього не буде. Раптом Оля почула ззаду шорох, і дитячий голосок:  «Мамо, не треба!»

Оля не вірячи своїм вухам, повернулась, зістрибнула на підлогу. Перед нею стояв Артур.  Він повторив:  «Мамо, не треба!»

Оля обняла сина, пригорнула до себе і беззвучно заплакав.

В голові промайнула думка:  «Тепер все буде добре! Вони втрьох все зможуть.»