Вона, мабуть, ніколи не дізнається правду про свою свекруху…

Юля зі стомленим виглядом йшла вулицею й штовхала коляску. В голові в неї було стільки думок, що вона не помічала ні краси сонячного осіннього дня, ні красивої дівчини, яка вже дві хвилини уважно дивилась на неї. Дівчина перейшла дорогу на світлофорі та підійшла до Юлі.

– Юля. Привіт! Скільки років ми не бачились! Ой, а це хто у тебе в колясці?  Я багато чула про ваші успіхи: і квартиру купили, і дитини народили! А пам’ятаєш, як я перша твого Сашу помітила! П’ять років з ним за однією партою сиділа, а він в тебе закохався!

Юля дивилася балакучу красиву брюнетку в стильному пальто. При згадці про її чоловіка, Юля немов прокинулась та впізнала знайомий голос своєї подруги, з якою вони з чоловіком разом вчились в одній групі.

– Леся? Привіт! Це скільки ми з тобою не бачилися? Років чотири? Ти зовсім на себе не схожа з темним волоссям.

– Так, майже чотири. Ти куди-небудь поспішаєш? Може, в кафе зайдемо? Посидимо, поговоримо?

Юля подивилася на коляску і з сумнівом сказала:

– А пустять? З коляскою?

– Звичайно пустять! Пішли в кафе до моїх знайомих.

Дівчата сіли в кафе за віддалений столик. До них підійшов офіціант

– Мені чай, будь ласка. Чорний без цукру. – попросила Юля, відклавши меню.

– Просто чай? – здивувалася Леся, уважно подивившись на студентську подругу: її пильне око побачило відсутність прикрас і манікюру, катишки на светрі та волосся, яке давно не бачило дбайливих рук перукаря.

– Юля, не соромся, замовляй: я пригощаю.

Юля боязко посміхнулася і попросила салат. Леся додала до замовлення каву собі, два шматочки найсмачнішого торта і стейк.

– Ну давай, розповідай!

– Так що розповідати? Все, як у всіх. – знизала плечима Юля. – Чоловік – золото, дочка – розумниця. Мама моя допомагає. Якби не її допомога, навіть не знаю, як би жили. Олександру довелося роботу міняти, у них начальник новий прийшов, самодур ще той. Всіх «старичків» розігнав, своїх рідних, близьких та знайомих набрав. Зарплата у нього стала – курям на сміх, а куди діватися? Зараз краще не знайдеш нічого. А ми тоді тільки квартиру купили, без ремонту. Взагалі, ми два квартири розглядали: одна за площею більше, друга з хорошим ремонтом, але на 10 метрів менша. Першу взяли. Ну погодься: ремонт можна зробити, з часом. А метрів до квартири не додаси, хіба тільки переїжджати.

– Так, пам’ятаю: ви якраз тоді пошуками займалися. Так начебто, у Саші мама хотіла вам на квартиру додати?

– Ми відмовилися. Взяли б, а потім почалося б: «Ось я вам квартиру купила, ви мені зобов’язані!» Або ходити почала б, як до себе додому. Вирішили однокімнатну купити, на що вистачало. А мені несподівано мама подзвонила, сказала, що все життя збирала, хоче нам на квартиру свої грошики віддати. І сума майже як та, на яку свекруха готова була розщедритися. За допомогою мами двокімнатну взяли. Дотепер серед голих стін живемо. Дитячу зробили більш-менш, своїми силами. У санвузлі розруха, як і на кухні: щось десь підфарбували, все відмили. Але видно, що ремонту квартира років 30 не знала. Нічого, з часом все зробимо. Головне – своє, оренду та іпотеку платити не треба.

– Так взяли б у свекрухи гроші на ремонт. Можна в борг, щоб не докучала. Якщо мене пам’ять не підводить, у Сашка дуже хороша мама? Завжди така добра була, рада всім допомогти.

– Добра? Не дивно. Вона до всіх добра, крім мене. Ми просили на ремонт, вона не дала. Розвела руками та сказала, що грошей немає. Така у неї цікава математика: на квартиру додати – є гроші, а на ремонт в борг дати – немає. Я думаю, образилася. Завжди так: куди не просять – лізе без мила, варто попросити – скривджену з себе вдає. Я б її близько до дочки не підпускала, з таким ставленням, але Саша уперся: бабуся має право бачити внучку. Що я все про себе і про себе? Ти-то як живеш?

– Я? Чудово. – посміхнулася Леся. – Пам’ятаєш Назара? Він на архітектора вчився, на два роки за нас старший? Пропозицію зробив, разом живемо майже рік, до весілля готуємося. В мене хороша робота, влаштувалась юристом в перспективну фірму, планую кар’єру зробити.

Дівчата провели в кафе майже півтори години, поки не прокинулася 8-місячна дочка Юлі. Наговорившись вдосталь, вони пообіцяли й надалі підтримувати дружбу.

На жаль, в очах Юлі, її свекруха виглядає саме так. І не зрозуміти дівчині, що їх квартира була куплена за допомогою цієї самої нехорошої свекрухи: мама Олександра передала свої гроші свасі, коли Юля відмовилася брати гроші з її рук. Тому і на ремонт не дала: не було вже що давати.

Чомусь у Юлі навіть питання не виникло: звідки у її матері, простої вчительки малювання, взялося триста тисяч грн? Набагато простіше бачити у свекрусі ворога, керуючись стереотипами.

Процвітання подвійних стандартів не витримує ніякої критики, а в простому бажанні допомогти – часто ввижається подвійне дно. Може, і не такий страшний чорт, як його малюють?