– Вона каже, що я – ніхто, що це її будинок. – скаржилася мені свекруха

Починаючи з дня нашого знайомства, я щодня слухала докори, єхидні коментарі та претензії від свекрухи. Вона жодну деталь не упускала, вважала своїм обов’язком все прокоментувати.

Чоловік ніколи не втручався в наші відносини, іноді любив сказати “тільки не повбивайте одна одну, мені ви обі потрібні”.  Мабуть, ми б жили так все життя, якби не сталося диво – свекруху покликали заміж. Її наречений – чоловік у віці, солідний такий, забезпечений.

Раптом я згадала своє весілля: сукня негарна, я – найстрашніша наречена у світі, в ресторані їжа – помиї, тамада – нездара. Єдине, що влаштувало свекруху в моєму весіллі, це «синочку, який гарний у тебе костюм»

Подружок у моєї свекрухи, Світлани Миколаївни, немає. З віком якось всі розійшлись на життєвому шляху. З сусідками свого віку Світлана Миколаївна не спілкується, вважаючи їх «аж надто старими». Кого вона змусила обирати з нею плаття? Мене. Криворуку дружину сина з поганим смаком.

Сукню я їй порадила на славу: фасону «хвіст русалочки», вона дивовижно облягала фігурку свекрухи, ідеально підкреслюючи всі складочки її 50-го розміру. А що вона хотіла? Що я забуду всі роки принижень? Що прощу минулі образи? Що отримавши запрошення на весілля, висловлене в такій формі: «Не хотіла тебе кликати, але син один йти не хоче. Та й чесно так буде: я ж на твоєму весіллі була», я помру від захвату від наданої мені честі? Сукня була блідо-зеленого кольору. З високою зачіскою, зібраною з бордового волосся свекрухи, вона була схожа на буряк, зростаючий вниз бадиллям.

У список конкурсів тамади я включила обов’язкове перекочування яйця зі штанини в штанину і кумедну дитячу гру з дефіцитним стільчиком. А на самому весіллі я напилася в дрова і влаштувала потворну сцену. З весілля мене вигнали. А вранці я прокинулася з хворою головою під докірливий погляд чоловіка:

– Ну і навіщо? Радіти треба, що вона тебе в спокої залишить. А ти … позорище!

– Водички мені дай, будь людиною. – я радісно присмокталася до літрової чашки. – З чого радіти? Вона заміж вийшла, а свекрухи-то у неї немає! Хіба це справедливо?

– Ні. Але у вітчима є дочка, твоя ровесниця. І мама їй дуже не подобається. А жити вони будуть разом. Так що, моя маленька злюка, можеш розслабитися. Вибачитися треба, хоча б на словах. – попросив чоловік.

– А повідомлення можна відправити? – з надією запитала я.

– Ні. Подзвони, прошу тебе. Адже тобі не важко.

Подзвонила, пробурчала в трубку «вибачте». вислухала півгодинну лекцію про неприпустимість подібної поведінки. А ось далі розпочалося все найцікавіше: стала свекруха до нас ходити через день, та сльози горючі лити.

– Вона каже, що я – ніхто, що це її будинок. – скаржилася Світлана Миколаївна. – Що якщо мене щось не влаштовує, я можу забиратись назад у своє село. А я просто помиї з холодильника викинула. А  це виявилася  корисна каша падчерки. Вона на мене кричати, я на неї. А чоловік мені рот давай затикати. В кімнату до нас заходить, в гаманець до чоловіка лізе. Мудрує, з приводу і без. Не можу я там жити.

– Ну що ж Ви, Світлана Миколаївна. Ви ж самі говорили – хто чоловіка довше знає, той і головна людина в його житті. – посміхнулася я.

– Так мій син – інша справа! Я його з пелюшок знаю! – тут же задумалася свекруха.

Адже її чоловік свою дочку теж знає з пелюшок. Поплакалась свекруха, погорювали та повернулася додому, до чоловіка. І пари днів не минуло, як знову з’явилася, зі скаргами:

– Уявляєш, залізла в мої речі, гидот наговорила, що таке тільки баби носять. Заявила, що її батько мене кине, проміняє на молоду. Я з нею сперечатися – вона тут же кричить: “Тату, вгамуй свою дружину, вона знову до мене чіпляється”.

– А вона Вам нікого не нагадує? – поцікавилася я.

– Ні, нікого не пригадаю. І пироги у неї не смачні, і підлогу в будинку чоловіка вона не так миє, і ганчірку не туди складає, і заміж – то Світлана Миколаївна вискочила тільки заради грошей, – кожен день вислуховує моя свекруха.

З кожною черговою скаргою мами чоловіка, я розцвітають і зловтішаюся. Не все їй з мене знущатися, знайшлася людина, яка безкарно псує їй нерви.

Я цій Ксенії готова пам’ятник за життя поставити. Все-таки, за все в житті доводиться платити. Тепер час свекрухи страждати за роки моїх мук. І мені її ні крапельки не шкода – вона знала, за кого заміж йшла, знала, що її обранець живе не один. І взагалі, адже в чужий монастир зі своїм статутом не ходять))