Віра собі місця не знаходила, насварила на чоловіка і він не витримав та й пішов від неї. – І що я тільки накола? – думала жінка, аж поки не відчинилися двері

Віра кричала на чоловіка. Її можна зрозуміти: їй було страшно. І вона нервувала. А чоловік якось повільно все робив, перепитував, що купити, набризкав пастою на дзеркало у ванній, не помив свою чашку і біля комп’ютера її залишив.

Жінка кричала на нього, лаялася, він знову перепитував і зволікав. Вона ще дужче дратувалась і образливі слова говорила. Не в чоловікові справа була, звісно. Вона нервувала через спільні події. Тривожилася. І зривалася на чоловіка.

Потім вона ввімкнула пральну машину, забарилася, забула порошок насипати… Гучно залаялася, вийшла з ванної. А чоловіка нема. Тиша у квартирі. Тільки машина тихо шумить. Чашка вимита, стоїть акуратно у шафці. А чоловіка нема.

Жінка зателефонувала на його телефон. Телефон задзвонив у тиші надзвичайно голосно: він на дивані лежав. Телефон на дивані, а чоловіка нема.

І миттєво тривога за загальну ситуацію зникла. Серце стиснулося дуже: де Вадим? Де мій чоловік?

Він пішов. Не витримав криків та обзивань, просто пішов і все. І вона залишилася одна в незрозумілому та страшному світі. Зовсім одна.

Оце був справжній страх. І справжня невідомість, беззахисність. Сили миттєво покинули жінку. Все стало безглуздим, порожнім та чужим. Вона розплакалася. Але дуже тихо, беззвучно. Тому що втішити її не було кому. І плакати не було кому.

Цієї миті відчаю двері відчинилися і ввійшов чоловік. Він просто сміття виносив, от і все.

– Ну чого ти? Чого? – питав він, притискаючи до себе дружину, – чого ти плачеш, як маленька? Я помив чашку, сміття виніс, зараз у магазин поїдемо. Ну що ти плачеш?

Дружина вже не плакала. Просто міцно обіймала чоловіка. Вона зрозуміла, що по-справжньому є страшні речі. Не треба навіть називати їх. Вони є. І нехай вони нас минають. А все інше – це не так уже й страшно. Поки що відповідають на телефон і заходять у двері.