Віра не знала, що чоловік повернувся додому і продовжила говорити по телефону з його коханкою. Він же почав підслуховувати

Аркадій увійшов у квартиру, зачинив двері та прислухався. З кухні долинав сердитий голос дружини.

«Сперечається з кимось, чи що? – подумав він. – Цікаво, з ким і про що? Не заважатиму їм. Нехай розмовляють».

Він тихенько сів на стілець у передпокої, зняв черевики і вдягнув тапочки.

— Слухайте, пані, скажіть чесно, вам не соромно? – голосно говорила Віра.

«Пані — злякано подумав Аркадій, швидко зняв тапки і вдягнув черевики. — Що за пані? А якщо це Аліса Віталіївна? Вчора ввечері вона зажадала, щоб я розповів дружині. В іншому випадку погрожувала сама прийти і все їй розповісти. Невже й справді наважилася? Господи, що тепер буде? Аби вони не зчепилися. Хоча…»

А Віра не знала, що чоловік уже поряд, все чує і навіть щось собі фантазує, і розмовляла на підвищених тонах.

— Я правильно зрозуміла, ви мені зателефонували, щоб просто повідомити гидоту про мого чоловіка та зіпсувати мені настрій? — спитала вона. – Так? Ні? А навіщо тоді?

«Так це вона по телефону розмовляє, — розчаровано подумав Аркадій, зняв черевики і одягнув тапочки. – Шкода. Втім, немає лиха без добра. Принаймні, обійдеться без бійок. Але всеодно. Адже невідомо, з ким вона розмовляє і чим це все закінчиться. А раптом це не Аліса Віталіївна, а Марта Павлівна? Місяць тому я Марті Павлівні сказав, що ми розлучаємось назавжди, що я зустрів іншу. І досі від неї ні слуху, ні духу. Я був певен, що ми розлучилися друзями. Невже вона так і не змогла пережити прощання зі мною і зателефонувала дружині?»

Аркадій згадав Марту і облизнувся. Але голосний і незадоволений голос дружини відвернув його від приємних думок.

— Та годі городити, — голосно і сердито продовжувала розмова Віра. — Розмірковуєте, як дитина, слово честі. Скажіть краще, що змусило вас зв’язатися з чужим чоловіком?

«Скажіть краще, як вас звуть, — думав Аркадій, — бо нічого не зрозуміло».

– Що? Ах, у вас кохання? Ха-ха! Ось тільки не треба вішати мені локшину на вуха про ваше велике та світле почуття. Закохалися? З першого погляду? Ви серйозно? А те, що в нього дружина і діти, це вас не збентежило, коли ви раптом взяли і закохалися в нього з першого погляду?

«Ні,— розважливо подумав Аркадій. — Це не Марта Павлівна. Марта Павлівна покохала мене далеко не з першого погляду. Наші відносини з нею розвивалися поступово. Пам’ятаю, я цілий місяць її доглядав, перш ніж вона стала моєю. Квіти дарував, у кіно водив. А вона не погоджувалась. Переконувала мене, що вона не така. А за півроку наших уже серйозних стосунків вона сказала, що любить мене і хоче чогось більшого. І я, як чесна людина, одразу запропонував їй розлучитися».

Слова дружини повернули Аркадія у реальність.

– Хто вам обіцяв багато всього? – почув він. — І ви йому повірили?

«Це Рома Тарасівна, — впевнено подумав Аркадій. – Вона. Точно. Вимагала від мене неможливого. І я просто змушений був наобіцяти багато всього такого, про що потім дуже шкодував. Господи, чого я їй тільки не обіцяв, аби вона погодилася. Нині навіть і не згадаю, що саме пропонував. В одному впевнений точно: що обіцяно їй було набагато більше, ніж решті жінок. Ось хоча б взяти ту ж саму Варвару Данилівну, наприклад. Їй мені взагалі нічого казати не довелося. Зрозуміли одне одного без слів і вже два роки щасливі. А раптом це Варвара Данилівна? Чому ні? Втомилася мовчати і вирішила поговорити з кимось. Вибрала мою дружину».

— Слухайте, шановна, невже вас не мучить совість? – запитала Віра. — І почуття провини ви теж не відчуваєте? А ви дивна. Може, ви не знали, що він одружений і має дітей, коли почали з ним зустрічатися?

«Марина Леонідівна, — подумав Аркадій. — Тільки вона не знала, що я одружений і маю дітей».

– Ах, знали! – вигукнула Віра.

«Отже, не вона,— одразу подумав Леонід,— не Марина Леонідівна. А хто ж тоді?

— Скажіть щиро, чого ви хочете? – запитала Віра. — На що розраховували, коли зателефонували мені? Що я так просто візьму і віддам вам свого коханого чоловіка? Чи ви сподівалися, що моя гордість не дозволить мені бути поруч із ним, коли я дізнаюся про нього правду? Серйозно? Помиляєтесь. Ще як дозволить. Я люблю свого чоловіка попри все. Незважаючи на всі його пригоди. І нехай у нього навіть багато таких, як ви, хоч я в це не вірю, але я його дружина. І по-справжньому він любить лише мене. А я його люблю.

«Отже, таки любить, — подумав Аркадій. – Незважаючи ні на що. Ну а з іншого боку, як по-іншому? Адже маємо двох дітей. Донька одружена, живе у чоловіка, університет уже закінчує. Син теж нещодавно одружився».

Аркадій озирнувся на всі боки. Зняв тапочки і вдягнув черевики.

«Не заважатиму їм, — подумав він. – Піду прогуляюсь. А за годину повернуся. Нехай спокійно поговорять. Іноді жінкам треба виговоритись. І мені все одно, з ким Віра зараз розмовляє. Справді, хіба це важливо? Головне, що обидві люблять мене, дорожать мною і борються за мене. А що ще нам, чоловікам, для щастя треба? Тільки щоб наші жінки любили нас. Правильно? Нічого більше”.

Від таких думок у Аркадія навіть сльози на очах виступили. Він тихо вийшов із квартири і зачинив двері. А Віра продовжувала розмову.

— Що означає це ваше «якщо не так»? — спитала вона. – Винагорода? Ви у своєму розумі? Яка ще винагорода? Про що ви? Гроші? Ви пропонуєте мені гроші? Та за кого ви мене приймаєте?

Почувши, скільки саме їй пропонують, Віра ненадовго замовчала.

– Скільки? – запитала вона, коли змогла продовжити говорити. – Ви серйозно? І вам не шкода? Ні, я розумію, що ви любите Аркадія, і він добрий чоловік, але… Така сума! Навіть не знаю. Це так несподівано. Все-таки ми вже двадцять сім років разом, і таке інше… Що? Подвоюєте суму? Зачекайте. Мені треба заспокоїтись. З вашого дозволу я зроблю ковток води. Зачекайте.

Віра поклала телефон на стіл, підійшла до раковини, пустила холодну воду і просто з-під крана почала пити. Після цього сполоснула обличчя, взяла телефон та продовжила розмову.

– Ви ще тут? — спитала вона. – Тоді ось що. Я згодна, що вже там. Переказуйте гроші на рахунок, який я вкажу, і вже сьогодні я зберу його речі та вижену з квартири. Гарантії? Слово обдуреної дружини вас влаштує? Чудово. Даю вам слово честі, що вже сьогодні духу його в моїй квартирі не буде. І мені начхати на його майбутнє. У вас є ще одна умова? Яка?

Віра вислухала умову.

– І це все? – запитала Віра, коли зрозуміла, чого ще від неї хочуть. – Більше нічого не треба? А то кажіть, не соромтеся. За таку суму можу ще щось зробити. Не потрібно? Ну, не треба, так не треба. Домовилися. Обіцяю. Переказуйте гроші. Я зараз надішлю вам повідомлення, куди саме вам слід їх перевести.

За п’ять хвилин гроші надійшли на вказаний рахунок, і Віра почала збирати речі Аркадія. І коли він повернувся з прогулянки, валізи з речами чекали на нього в передпокої.

— Що це означає, Віра? – вигукнув він. — Я вимагаю пояснень.

— Пробач, коханий, — сказала Віра. – Я не хотіла. Чесно. Ми разом вже досить довго, і у нас двоє дітей, і таке інше. Але обставини вищі за нас.

— Що за «обставини»?

– Мене змусили з тобою розлучитися.

— Що означає «змусили»? Адже ми кохаємо одне одного?!

– Так.

— Тоді до чого це все? Може, тобі хтось щось про мене наговорив? То ти не вір! Це все брехня. Ти ж знаєш, що я таке не здатний.

— Я знаю, Аркаша, знаю. Ти не такий.

– Тоді я не розумію?

— Справа в тому, що мені запропонували багато грошей, щоби я з тобою розлучилася.

– І ти взяла?

— Не змогла відмовитись. Занадто величезна сума. Занадто. Я про такі гроші тільки чула. А що у реальному житті такі теж бувають, не передбачала. От і не витримала. Спокусилася. Ти вже пробач мені.

— Але ж це низько і підло, Віра! Як ти зможеш жити після цього?

— Так, Аркаша. Я погана. І ти маєш право зневажати мене. Але відмовитись не змогла.

— Хто та, що розлучила нас із тобою? Хто тобі дав ці гроші?

— Я не можу тобі сказати. Це була її умова. І я обіцяла. Дала слово честі. А зараз йди. Мені потрібно зосередитися. А для цього треба побути наодинці і заспокоїтися. Багато чого слід обміркувати та вирішити.

– Що вирішити, Віра?

– Ще сама не знаю. У голові сумбур якийсь. Досі не можу повірити, що зі мною таке сталося. Думаю, може квартиру ще одну купити? А?

– Яку квартиру? Де?

— Десь на березі моря. А діти приїжджатимуть до мене у відпустку та привозитимуть онуків. А свою квартиру я здаватиму. А?

– Що “А”, Віро?

– Як ти думаєш?

– На рахунок чого?

— Ну, про те, щоб переїхати ближче до моря.

— А як твоя робота, Віра? Ти ж її любиш?

— Та ну її до дідька, цю роботу. Я її більше не люблю.

— Як це?

– А ось так. Було кохання, та пройшло. Звільняюсь. Грошей у мене достатньо, і любити роботу необов’язково.

— Але що ти робитимеш біля моря?

— Вийду там знову заміж і буду щасливою.

— Як це заміж? За кого?

– Ну так. А що тебе вражає? Та без різниці, за кого. Кого покохаю, за того й вийду. Хоч за того ж таки капітана далекого плавання. Адже морське місто. За це не хвилюйся. Знайду за кого вийти. Адже я ще молода. Мені всього сорок сім. А не захочу заміж виходити, так житиму сама. Якщо чесно, я ще не вирішила як краще.

– А я?

— А ти будеш із нею.

– З ким, з нею?

— З тієї, що нас розлучила.

— Та хто розлучила, хто? Ти можеш сказати?

— Не можу, Аркаша. Слово чесне дала. Скажу тільки, що вона тебе дуже любить. Ах, як вона тебе любить, Аркаша, якби ти тільки знав.

— Та я зрозумів, що любить. Але хто саме любить, хто? Скажи!

– Ні! І давай на цьому закінчимо. Тобі пора. А в мене сил більше немає продовжувати розмову. У мене зараз багато справ. Потрібно переглянути квартири, оголошення про знайомство і таке інше. Попереду ще розлучення з тобою. Якщо чесно, то зараз мені не до тебе. Іди з Богом.

Віра винесла валізи Аркадія на сходовий майданчик, виштовхнула з його квартири самого і зачинила двері.

«Хто це мене так любить? — думав Аркадія, виходячи з під’їзду та виносячи з собою валізи. — Марта Павлівна, чи що? Чи Аліса Віталіївна? Може, Роза Тарасівна? Невже Марина Леонідівна? Чи таки Віра Данилівна? Хто з них? А якщо це хтось із новеньких, яких я ще не дуже добре знаю? Треба подивитися в телефоні».

Аркадій витяг телефон.

“Доведеться обдзвонювати всіх”, – вирішив він.

Минуло півроку. Аркадій та Віра розлучилися. Віра переїхала до моря. Знов заміж ще не вийшла. Думає, що й краще. Свою квартиру здає.

Щодо Аркадія, то він так і досі не знайшов ту, яка розлучила його з Вірою. Усіх обдзвонив. Ніхто не зізнався. Живе з мамою і безуспішно вимагає з Віри половину тих грошей, які їй заплатили за їхнє розставання. Вважає, що за законом йому належить половина, тому що ці гроші були нажиті Вірою у шлюбі.

Намагався добитися справедливості через суд. Але в нього нічого не вийшло, тому що ці гроші були переведені незнайомкою не на банківський рахунок Віри, а на банківський рахунок її мами.