Ми з чоловіком живемо в обласному центрі. У мене досить хороші стосунки зі свекрухою, яка живе в невеликому містечку, недалеко від нас. Ми іноді приїжджаємо до неї на вихідні, привозимо їй все необхідне.

Тітка чоловіка після розлучення поїхала на заробітки в  столицю. Її дитина, 14-річний підліток, живе у моєї свекрухи. Минулого тижня моя свекруха зібралася в санаторій. Вона нарешті вибила собі безкоштовну путівку. Приходжу додому з роботи – у нас двоюрідний брат чоловіка, Тарас. Його до нас привезли й кинули із зазначенням, що три тижні він буде жити у нас вдома.

Тарас – некерований підліток. Він курить, краде і втікає з дому, свекруха часто розповідала про це. Якщо врахувати, що у мене є 12-річна дочка, в кімнату до якої планувалося поселити брата чоловіка, то ситуація мені не подобалася в корені: в школі канікули, ми з чоловіком цілими днями на роботі. При думці, що доведеться залишати дітей одних з ранку до вечора, волосся на голові дибки ставало. У відпустку мене не пустили, навіть за власний рахунок  взяти не дали.

Тоді я відвезла Тараса в село до бабусі чоловіка. Домовилася з нею, бабуся зраділа внукові. Я купила продуктів, видала трохи грошей на кишенькові витрати, і зі спокійною совістю поїхала в місто.

Через тиждень почалися проблеми: Тарас викрав у сусіда бабусі мотоцикл і його розбив. Бабуся чоловіка зателефонувала матері Тараса і передала вимоги сусіда про повне відшкодування збитків.

Тітка чоловіка відразу купила квиток на поїзд і висунулася в рідне місто, вона ж і витягла мою свекруху з санаторію. Загалом, прийшли вони до нас з чоловіком додому і почали гроші вимагати.

– Ти його туди відвезла, тобі й виплачувати збитки! Я ні копійки не дам! – кричала тітка чоловіка.

– А Ви його не навчили, що не можна брати чуже! Це – витрати Вашого виховання. – заперечувала я.

– Ти розумієш, що сусід мамин зібрався заяву в поліцію писати? Ти усвідомлюєш, що Тарас вчинив викрадення? Давай гроші!

– Знаю. Він ще й нетверезий при цьому був. Але це – не мої проблеми! – моя позиція була проста і логічна.

– Навіщо ти його взагалі кудись повезла! Тараса тобі залишили! – не вгамовувалась тітка чоловіка.

– А мене ніхто не спитав! А якби запитали, я б відмовила! Або мені що, тут його треба було залишити? Щоб він дочку мою споїв? Або ще чого гірше? Він – неадекватний! За Вашим сином колонія плаче! Нехай відповідає за свої вчинки! – я вже почала кричати.

– Тобто, відшкодовувати ти нічого не будеш?

– Ні. Розмова закінчена! – я вказала гостям на двері.

Через кілька хвилин заверещала сигналізація на моїй машині. Я підійшла до вікна і побачила, як тітка чоловіка каменем лупить по моїй машині. Я відразу подзвонила в поліцію, напнула взуття і вискочила на вулицю:

– У Вас що, розуму зовсім немає? Що ви робите?

Я спробувала відігнати жінку від моєї кредитної машини, подумки прикидаючи вартість пошкоджень. Тітка чоловіка почала тікати, кинувши в мене каменем, яким вона розбила мою машину. Потрапила вона мені прямо в лоб. Я відключилася. Прийшла до тями я в машині швидкої допомоги. Струс мозку. А в подарунок – шрам на лобі на все життя.

Тітка чоловіка під слідством. На її сина теж було написано заяву, тільки за викрадення. І в усьому цьому, на їхню думку, винна я. Родичі чоловіка розкололися на 2 табори. Одні вважають, що так їм і треба, інші – що я зобов’язана була відшкодувати збиток власникові мотоцикла.

Моя машина сильно постраждала – фари міняти, кузов фарбувати повністю. На щастя, в мене була страховка та автореєстратор.