Віка вирішила розлучити свого начальника з дружиною, але спочатку, щоб краще його пізнати, відправилась з ним у подорож

Віка зізналася Сергію у коханні.

— Як же так, Вікторія, — розгублено відповів Сергій.

– А ось так, – весело і зі сльозами щастя на очах, промовила Віка. — І хоч ви, Сергій Юрійович, набагато старший за мене, і ви — мій керівник, я впевнена, що люблю вас. Вас неможливо не любити.

– Мене? Неможливо не любити?

— Вас, Сергію Юрійовичу, вас.

— За що вам любити мене, Віка? Адже ви така молода!

– Молода, – погодилася Віка, – і що? На вашу думку, я не заслуговую на любов.

— Ну що ви, Віка. Звичайно ж. Ви заслуговуєте на любов. Тоді як я… Мені вже п’ятдесят і… Чи я заслуговую на любов? Чи заслуговую на ваше, Віка, кохання?

– Не кажіть так. Тому що своїми словами Ви робите мені боляче. Саме ви і заслуговуєте на любов, а не я. Я – хто? Молоде дівчисько, яке ще нічого не добилося в житті і нічого собою не представляє. А ви?! Сергій Юрійович, ви — геній. Ви стоїте на чолі великого підприємства. У вашому підпорядкуванні кілька сотень людей. І всі вони щодня із надією дивляться на вас.

— Так і геній. Скажете також. Я звичайнісінький керівник. І у нашій країні таких багато.

— Таких, як ви більше немає. І, звичайно, ви геній. І це не лише мої слова. Так думають усі, хто вас знає.

— Я не впевнений, Віка, що всі, хто мене знає, дотримуються тієї самої думки.

— Не сперечайтеся, Сергію Юрійович! Я розумію, що ваша скромність…

— Я не сперечаюся, але…

— Це я не заслуговую на вас, Сергій Юрійович. Я! А ви… Ви заслуговуєте на все. Адже ви так багато всього даєте цьому Світу. При цьому не отримуючи замість того, що заслуговуєте. Ви надто сором’язливі, Сергій Юрійович. Надто.

— Це правда, — сумно погодився Сергій.

— Ви віддаєте себе іншим. Не думаючи при цьому про себе. Вас неможливо не любити, Сергій Юрійович. Вибачте, на моїх очах зараз сльози. Але я не соромлюся цих сліз. Це сльози щастя. Бачити вас, бути поряд з вами, для мене це вже щастя.

Сергію таких слів ніхто й ніколи не говорив. Крім дружини, зрозуміло.

“А що дружина? — думав Сергій, слухаючи зізнання своєї нової співробітниці, дивлячись їй у вічі. — Хвалити кожного дня чоловіка і освідчуватися йому в коханні — це її святий обов’язок. Хочеш не хочеш, а… робити треба. І зовсім інша річ, коли ці ж слова каже зовсім стороння дев’ятнадцятирічна дівчина.

Вона ще не навчилася брехати. І її слова щирі. А найголовніше, що вона не зобов’язана це говорити! І її ніхто не примушує! Тому її слова беруть за душу. Її словам віриш. Тоді як слова дружини — це не більше, ніж порожній звук! До слів дружини не ставишся серйозно, сприймаючи їх як щось зрозуміле”.

– Але я одружений, Віка, – сказав Сергій. – І в мене є діти.

— Я знаю, — спокійно та розважливо відповіла Віка. – Двоє. Обидва хлопчики. Один нещодавно розлучився, а інший, навпаки, одружився. Вони живуть окремо. Ви купили їм квартири. Зараз ви живете із дружиною. Удвох. У 4-кімнатній квартирі.

– Ось бачите, ви все про мене знаєте.

– Не все. У тому й річ, що не все. Я хотіла б знати більше. Набагато більше! Якщо, звичайно, ви розумієте, що я маю на увазі.

— Здогадуюсь, але… Чи правильно я гадаю?

— Ми обидвоє хочемо одного й того самого.

– Обидвоє?

– Обидвоє! Ви та я. Разом. Все життя, що залишилося. А вже за тиждень ми могли б сісти на білий теплохід і вирушити у місячну подорож річками та каналами. Тільки ви та я.

– А дружина?

— Поговоріть із дружиною, Сергій Юрійович, — запропонувала Віка. — Скажіть, що зустріли іншу і не можете жити без неї.

– Прямо так і сказати?

— Так і скажіть.

— Але ж вона…

— Вона? — здивовано промовила Віка. – Вас все ще хвилює вона? Ось як?

– Ні. Не хвилює. Я не в цьому значенні. Просто мені здається, що…

— Це вам тільки здається. Не ускладнюйте і так непросте наше життя дурними припущеннями.

– Я не ускладнюю, Віка. Але я хочу, щоб…

— То ви поговорите з дружиною? Чи це мені зробити?

– Вам, Віка. Краще це зробити вам. Якщо, звісно, ​​вам це зовсім не важко. І ви маєте рацію, Віка, я дійсно дуже сором’язливий.

— Не треба зайвих слів, Сергію, — сказала Віка. – Я все зрозуміла. Твоя дружина зараз де?

– Вдома.

– Я поїду до неї. Я знаю адресу.

– Не зараз, Віка.

Вони навіть не помітили, як перейшли на ти.

– А коли? — спитала вона.

— Ти ж сама сказала, Віка, що вже через тиждень ми могли б вирушити в подорож річками та каналами. Тільки ти і я.

Віка здивовано знизала плечима.

— Одне одному не заважає, — сказала вона. — Повідомимо твою дружину про нас і вирушимо. Чи ти хочеш повідомити її після повернення з подорожі?

– Хочу. Впевнений, що так буде найкраще для всіх. Сама розумієш, процедура розлучення з дружиною — це малоприємна річ. Все це зіпсує мені настрій. І в подорожі мене мучитумть неприємні думки.

— Ти маєш рацію, коханий. Я схожу до твоєї дружини відразу, як ми повернемося з подорожі.

І через тиждень Сергій та Віка вирушили у подорож річками та каналами.

– Тепер можна і з дружиною прощатися, – сказав Сергій, коли подорож добігала кінця. — Ти коли збираєшся розмовляти з моєю дружиною?

– Відразу, як повернемося. Цього ж дня й поговорю.

— Якийсь час мені доведеться пожити в тебе, кохана, — сказав Сергій. – Сама розумієш.

– Я розумію. Тільки зваж, у мене не такі шикарні хороми, як у тебе.

– Смішна ти, Віка. Ну невже ти не розумієш, що з тобою я готовий жити навіть у курені. Я люблю тебе. І тепер я нічого не боюсь.

— Зі мною ти досягнеш більшого, Сергію. Я надихну тебе на справді великі справи. Тепер, коли я дізналась тебе ближче, я розумію, що наше підприємство це для тебе занадто дрібно.

— Я й сам думав про щось інше. Та ось дружина тримала.

— А коли ми одружимося, Сергію?

— Одразу, як тільки розлучуся, — відповів Сергій. — Думаю, що процедура розлучення багато часу не забере.

– Ти впевнений?

– Абсолютно. А що там? Ділити нам з нею особливо й нема чого. А діти вже дорослі.

– Діти дорослі, – погодилася Віка. — Але щодо швидкого поділу спільно нажитого майна — сумніваюся.

– Сумніваєшся?

— Я гадаю, буде не все так просто. Принаймні, Сергію, я б на твоєму місці не розраховувала на швидке завершення процесу розлучення. Якщо, звичайно, вона не така дурна і наївна, щоб від усього відмовитися і все тобі віддати.

— Турботлива ти моя,— ніжно сказав Сергій,— як я тебе люблю,

Сергій сумно посміхнувся і зітхнув.

— І, звичайно ж, ти маєш рацію. Моя дружина нічого мені не віддасть і не поступиться. Та й з якого дива?

– Саме так! Все-таки ви стільки років разом. Навіщо їй жертвувати багатьом, якщо вона може…

— Спільно прожиті роки тут ні до чого. У нашому з нею випадку вони не мають жодного значення, кохана. І їй не доведеться чимось жертвувати. Справа в тому, що у нас із нею немає спільно нажитого майна.

– Як це? А квартири?

– А що квартири? — здивовано відповів Сергій. — Квартира, в якій ми живемо удвох із дружиною, належить їй.

– Ось як?

— Вона дісталася їй у спадок від батька. Вже давно. А квартири синам куплено на гроші моєї тещі. І оформлені на тещу.

– На тещу?

— На неї, рідну, на неї. Але це ще не все. Підприємство, на якому ми обидва працюємо, і я маю честь очолювати, теж належить тещі.

– Як тещі?

— Тепер ти розумієш, що було б, якби я сказав дружині, що за тиждень вирушаю разом з тобою в подорож річками та каналами. Або ще гірше, пустив би тебе одну розмовляти з нею. Впевнений, що тоді нам обом було б невесело. Принаймні нам було б не до подорожі.

– А зараз?

— А тепер вона, певно, вже й так усе знає. Служба безпеки, швидше за все, повідомила її маму. І з ким я, і де. Але мені байдуже. Мені тепер нічого не страшно. Тому що я люблю тебе, а ти любиш мене.

Залишок подорожі Віка із Сергієм майже не розмовляла. Була з ним холодна і виглядала розгубленою. А коли зійшли на берег, Віка викликала таксі і, нічого не пояснюючи Сергію та не прощаючись із ним, поїхала у невідомому напрямку.

Пройшов деякий час. Сергій розлучився і влаштувався сторожем на станцію човна. Там же, у сторожці біля станції, став жити. Іноді його відвідують сини.

Спочатку Сергій сподівався, що мине час, і дружина його вибачить. Але час минав, а його не прощали. А потім він дізнався, що його колишня дружина знову вийшла заміж.