Вийшла на пенсію, стрибнула з парашутом і розлучилася з нудним і буркотливим чоловіком

Усе життя прожила я з чоловіком Вадимом, і тільки вийшовши на пенсію зважилася на розлучення. Жили ми, ніби кішка з собакою, – жодного дня без сварок. Однак чоловік вписувався у звичну формулу – не пив, не бив. Тому й трималася за нього всі ці роки.

Я б і далі жила в болоті, яке заміняло мені щастя. Однак трапилася зі мною одна подія, яка змінила все моє життя.Того дня Вадим виносив мені мозок із самого ранку. Він шукав свій светр.

– Вічно я нічого не можу знайти в цьому будинку, – бурчав він, – ось куди ти його засунула?!

– Я твій одяг не чіпаю, – спокійно заперечила я, – ти, мабуть, сам кудись його сунув.

– Звісно, не чіпаєш! Навіщо тобі доглядати за чоловіком і його речами? – бубонів Вадим собі під ніс, але так, що я чітко чула кожне слово. – Навіть не переш!

– Звісно, не перу, – я все ще намагалася не показувати емоцій, – ти доросла, самостійна людина, і сам цілком здатний подбати про свій одяг.

– Навіщо тоді мені дружина? – з єхидством запитав Вадим і витяг все-таки з купи брудної білизни свій светр.

– Поняття не маю, – відповіла я, – між іншим, я давно пропонувала тобі розлучитися.

Ось на цьому етапі Вадим завжди починав стару пісню. Мовляв, ми обидвоє вже пенсіонери, люди немолоді, треба триматися одне за одного.

– Та ти від нудьги помpеш, якщо одна залишишся, – бурчав чоловік, мабуть, вважаючи, що ці слова якось вплинуть на моє бажання розлучитися з ним.

Але, напевно, він мав рацію. Я, дійсно, боялася, що пенсійний вік – це свого роду рубіж. Той самий рубіж, за яким можна лише повільно чекати свого кінця. Нічого цікавого там бути не може.

Того дня Вадим зіпсував мені настрій тричі. Другою його витівкою була поведінка за сніданком. Він відкусив шматочок омлету і почав плюватися.

– Що зі сніданком? – здивувалася я і спробувала свій омлет. Він був смачним.

– Нічого! – злісно кинув Вадим і вийшов із кухні.

А ще він забрав мої ключі, і я не змогла покинути квартиру. Довелося викликати доньку, щоб зачинити двері і зробити дублікат.

– Мамо, тобі треба міняти життя, – сказала донька, дивлячись мені в очі, – я люблю тата, але далі так тривати не може.

Я мовчала, ковтаючи сльози. Ну піду я від Вадима, а далі що? Сумовите існування пенсіонерки?

– Тому в мене є для тебе сюрприз, – продовжувала донька, – обіцяй, що погодишся робити те, що я скажу, і не ставити запитань.

У мене не було сил чинити опір, тому я кивнула. От тільки я й подумати не могла, що приготувала для мене донька. Вона привезла мене до інструктора з парашутного спорту.

Для мене вони вибрали не просто парашут, з яким потрібно стрибати з літака, а параплан. Це така система, теж із парашутним полотном, але політ контролює інструктор. Я шалено злякалася, але розуміла, що назад шляху вже немає.

Як же мені хотілося відмовитися. Коли інструктор просовував мої ноги в спеціальне пристосування, я думала про чоловіка. А може, не так уже це й страшно – жити з прискіпливим, буркотливим занудою? Ця думка була останньою, що пронеслася в моїй голові, коли я стояла на горі.

Ми зробили крок, два… і в мене просто дух захопило від побаченого. Ми летіли над нашим маленьким містечком, яке я ніколи не вважала красивим. З висоти пташиного польоту воно здалося мені прекрасним.

Тут мені хотілося кричати, і я кричала. Здається, інструктор сміявся наді мною, але це був добрий добрий сміх. Ніхто на мене не бурчав, не звинувачував, не знецінював.

У ту хвилину я раптом зрозуміла, що в мене починається нове життя. Найкраща частина життя! І вона буде тільки моя.

Спустившись на землю, я зрозуміла, що більше ніколи не буду жити так, як раніше. Прийшовши додому, я повідомила чоловікові, що розлучаюся з ним. Він щось бурчав про те, що не піде в РАЦС, я знизала плечима і подала заяву до суду.

Мені від мами дісталася маленька квартирка, саме туди я й вирушила. І пробувати на смак усе те, у чому колись собі відмовляла – походи, поїздки на море, курси крою та шиття, театри, музеї та кіно.
А ще інструктор став навіщось мені надзвонювати. Пропонував ще раз політати, тільки безкоштовно. А коли я відмовилася, запросив у ресторан.

Від побачення я відмовилася. А все тому, що, нарешті, зрозуміла – життя на пенсії цікаве і приємне навіть без чоловіка!