Від Михайла пішла дружина. Вночі. І всі його колеги кричали в один голос: “Та ким вона себе уявила? Постав її на місце!” Але дружина повернулися. І невідомо, хто кого на місце поставив

Від Михайла дружина пішла. Вночі. Коли Міша спав, вона втекла. Михайло прийшов на роботу сам не свій.

– Міша? – цікавляться на роботі. – На тобі обличчя немає! Сталося щось?

— Дружина пішла, — розгублено відповів Михайло. — Як тепер жити не знаю. У що вірити? Двадцять п’ять років разом і на тобі. Втекла! Що це таке відбувається, га? Я до неї – з усією душею, можна сказати. А вона? Чим відповіла?

— Невже ось так прямо взяла та втекла? – Не розуміють колеги. — Ні з того, ні з сього?

— У тому й річ, — відповідає Михайло. — Головна штука тут, що втекла вночі. Ось у чому справа.

— А чому ж уночі? — дивуються інші. — Чому не вдень? Як усі нормальні люди.

Михайло у відповідь тільки спантеличено знизує плечима і крутить головою.

— О десятій я спати пішов, — пояснював Михайло. — Вона на пару хвилин пізніше. Нічого такого. Все нормально. А о третій годині ночі прокинувся, водички захотів попити, дивлюся, її поряд немає. Обійшов усю квартиру. Нема ніде.

— Як же це? – дружно обурюються всі. – Як посміла? Вона що собі думає? Думає, на неї немає управи? Що, невже так просто взяла і пішла вночі?

— Отак просто взяла й пішла, — відповідає Михайло.

— І звідки тільки в людях стільки сміливості? — задумливо розмірковують одні. – Вночі! Одна!

– Та яка там сміливість, – відповідають їм інші. – Нахабство! Ось як це називається. Безвідповідальне нахабство. І все!

Усі одностайно погоджуються з тим, що вчинок дружини інакше як нахабством не назвеш.

— Може, в неї з’явився інший? – припускають деякі.

— Та тепер вжк може бути, — розгублено відповідає Михайло. — Після того, що сталося, я вже нічому не здивуюсь. Якщо дружина має нахабство вночі втекти від чоловіка, то за такого розкладу вже будь-що може бути. Може, й інший з’явився.

Тоді було порушено інше питання. А чи не сварилося подружжя напередодні ввечері?

– Ні, – відповідає Михайло. – Вечір як вечір. Самий звичайний. Як і завжди. Та ми з нею взагалі ніколи не сварилися. І вчора ввечері було спокійно. Як і завжди. Прийшов із роботи о п’ятій, повечеряли, і я пішов до себе. А о десятій заснув. Прокинувся, її нема. А далі ви знаєте.

— Може, за вечерею щось сказав? – почалися припущення. — Нагрубив, може? Чи сказав, що несмачно готує?

– За вечерею? — почав згадувати Михайло. — Нічого не було. Не грубив, не хамив. Все було смачно. Я ж говорю, як завжди.

— Згадуй, Міоша, що казав, — наполягають слухачі. – Не інакше, сказав щось.

— Що ж я сказав? – Згадує Михайло. – А-а! Згадав. Я сказав, що через тиждень у мене відпустка, і ми знову проведемо її в моєму рідному селі. Адже ми щороку там. Як стали чоловіком та дружиною, тільки там і відпочивали. Всі разом. Раніше з дітьми їздили. А цього разу, я думав, тільки удвох поїдемо.

— Чому без дітей цього разу? — питає хтось.

– Так виросли діти, – відповідає Михайло. — У них уже своє життя. Три місяці тому останнього сина одружили. Останні роки ми втрьох їздили. А цього разу я їй сказав, щоби збирала речі тільки для нас двох.

— А що вона?

– А що вона? – Не розуміє Михайло. – Пішла збирати речі.

— То це вона, виходить, не ваші, а свої речі збирала, — припускають деякі, — щоб уночі від тебе й утекти.

— Виходить так, — погоджується Михайло. — Дивлюся, валізу дістає. Ну, гадаю, почала збиратися.

— А ти їй дзвонив?

– А як же. Одразу й зателефонував, коли зрозумів, що її вдома нема.

– І що?

— Вона сказала, що, може, мене більше не любить. Але вона у цьому ще не впевнена. А пішла від мене, щоби в цьому розібратися. Сказала, щоб її не шукав і намагався повернути.

– А куди поїхала, сказала?

— У відпустку по коханню, — відповідає Михайло.

– Це як? – Не розуміють слухачі.

— Я й сам одразу не зрозумів, — відповідає Михайло. – Попросив пояснити. Виявляється, весь цей час вона їздила у відпустку за розрахунком. Сказала, що це моє село завжди ненавиділа, але терпіла. Заради дітей і щоб мене не злити. Боялася, що я її одну з дітьми кину.

Виявляється, всі її відпустки, які вона зі мною проводила та з дітьми, по розрахунку були. А тепер, виходить, по коханню захотіла відпочити.

— І куди тепер у відпустку по коханнню їздять? — уїдливо цікавляться деякі.

— А вона не сказала, — відказує Михайло. — Сказала, що по коханню, і все. А куди? Не знаю.

Одностайний гул обурення пролунав серед слухачів.

— А тепер, отже, коли діти виросли, вона стала сміливою! – Перебиваючи один одного, обурюються всі. – Іди, мовляв, Міша, куди хочеш, я тепер і без тебе можу. Діти дорослі. Втратити тебе не боюся. Можу і у відпустку по коханню поїхати! Чи що?

— Виходить, так, — погоджується Михайло.

— Ти, Міша, ось що, — навперебій радять слухачі. — Ти, коли вона повернеться, не прощай її. Чуєш?

– Думаєте, вона повернеться? – запитує Михайло. — Чогось я маю сумнів.

— Повернеться, нікуди не подінеться. Тут це не головне. Ти, Міша, покарати її маєш.

– Як?

— Так щоб вона відчула. Щоби на все життя запам’ятала. А то бач! У моду взяли. У відпустки по коханню їздити. Сьогодні у відпустку по коханню, а завтра що?

– А що завтра? — перелякано питає Михайло.

Але Михайла вже ніхто не слухає, а всі поради йому дають. Дружно!

— То ти, Міша, кажеш, подумати їй треба?

— Вона сама так сказала, — відказує Михало. — Каже, хоче розібратися в собі та в наших відносинах. І зрозуміти, чи треба далі жити разом.

– А ти що думаєш?

— А мені прикро таке чути. Виходить, тут уже ніщо не вирішую, а вона.

– Ось! Правильно ти кажеш, Міша. Прикро! Саме цього не можна допускати.

– Допускати чого?

— Щоб вона це вирішувала, Міша, не можна допускати, навіть думати жінці про такі речі не можна. Кухня, спальні, діти. Це все, про що вона має думати і що має вирішувати. При цьому мовчки. А про решту чоловік подумає. Решту чоловік і вирішить. У нього на це розум є.Подумати їй треба! Думати любить. Та за кого вона тебе приймає? Невже всерйоз вважає, що ти таке стерпиш?

Михайло розгублено переводить погляд із одного на іншого.

– Ти ось що, Міша. Коли вона повернеться, будь з нею суворим і рішучим. Вона повинна побачити, повинна зрозуміти, що з тобою так не можна поводитися. А інакше що виходить? Вона може подумати та вирішити, що вам не треба бути разом?

— Виходить, так, — погоджується Михайло.

– А ось це не її розуму справа. І ти повинен, Міша, чуєш, ти повинен зробити все, щоб вона це запам’ятала раз і назавжди.

— А що, що робити?

— Роби, що хочеш, Міша, але тільки щоб вона це зрозуміла. Зрозуміла, що так поводитися не можна. Загалом, Міша, роби будь що, але тільки не ганьби нас.

– Вас?

— Не вас, а нас. Чоловіків.

– А-а! – До Михайла доходить сенс сказаного. – Нас!

— Сам що думаєш у цей час робити? Ну, поки дружини немає. У село поїдеш? На полювання та рибалку?

— Та тепер не знаю, — відповідає Михайло. — Село — це, звісно, ​​добре. Полювання. Риболовля. Все таке. Але як я там один буду? Хто мені пратиме, готуватиме? Взяти хоча б ту ж пійману рибу чи підстрелену дичину. Цим усім завжди дружина займалася.

Знову ж сніданок, обід, вечерю чи баню розтопити. Хто всім цим займатиметься? Я? Ні. Нікуди не поїду. Усю відпустку вдома просиджу. З принципу. Назло їй.

— Теж правда, — погоджуються з Михайом слухачі. — Чоловік він мисливець. Здобувач. Тому не їзди нікуди, Міша. Сиди вдома всю відпустку. З принципу.

Михайло всю відпустку вдома і просидів.  Усю відпустка мріяла, як саме ставитиме дружину на місце. Сміливо. Рішуче. Представляв ті чи інші варіанти. Шукав найкращі.

Настав день повернення дружини. Михайло зателефонував їй.

— О котрій на тебе чекати? — спокійно поцікавився Михайло.

— Не сьогодн, — відповіла дружина. — відпустка по коханню триває.

– Як це?

– За свій рахунок, – відповіла дружина. — За місяць зіздвонимся.

Дружина повернулася лише за три місяці.

Від тієї агресії, яку Михайло накопичив під час своєї відпустки, вже нічого й не лишилося. А був на душі у нього лише тихий смуток. А тут якраз і дружина повернулася додому.

У ніч із суботи на неділю, коли Михйло спав, вона повернулася. Він прокинувся вночі, дивиться, а дружина поряд. Начебто й не їхала.

У понеділок Михайло прийшов на роботу сам не свій.

– Міша? – цікавляться на роботі. – На тобі обличчя немає! Сталося щось?

— Дружина повернулася, — розгублено відповів Михайло. – Навіть не віриться. Три місяці була відсутня і… на тобі. Повернулася! Я гадав, що вже все. Ніколи не повернеться. А вона – ні. Повернулася.

— Невже ось так узяла й повернулася? – Не розуміють колеги. — Ні з того, ні з сього?

— У тому й річ, — каже Михайло. — Головна річ тут, що вночі повернулася. Ось у чому справа.

— А чому ж уночі? — дивуються колеги. — Чому не вдень? Як усі нормальні люди.

— А поїзд вночі приїхав, — пояснює Михайло.

– А ти що? Сказав їй? Вказав їй на її місце?

– Я? — задумливо каже Михайло. — Сказав, звісно.

– Що сказав?

— Як з’їздила? – Запитав. Вона відповіла: “Добре!” А я говорю: «Ну і добре, що добре».

– І це все?

– А що ще?

– А місце, на місце поставив її?

— А не знадобилося, — відказує Михайло. — Вона, виявляється, і так знає своє місце. Вранці, як встала, сама на кухню пішла. Без нагадування.

Після прання  прибирати почала. За три місяці у квартирі стільки бруду накопичилося. І чого я даремно язиком тріпатиму? Вчити її, як мити посуд і одяг прати? За кого ви мене сприймаєте! Не чоловіча це справа — пхати носа в такі справи. Правильно я говорю?

— Правильно, — розгублено погоджуються слухачі, чухають потилиці і розходяться по робочих місцях, обмірковуючи те, що сталося, і ставлячи себе на місце Михайла.