Від Бориса пішла дружина і як тільки він знайшов нове кохання, колишня вирішила повернутись

Борис не був красенем, як Ален Делон. Він працював простим інженером на екскаваторному заводі.  Будучи одруженим двадцять два роки на сторони не дивився.

Дочка вийшла заміж і поїхала з чоловіком до столиці. Внуками не поспішала потішити. Борис не сумував із цього приводу. Діти – це відповідальність, шум та розкидані по підлозі іграшки. А він звик до тихих вечорів із газетою біля телевізора. Які роки? Встигне награтися з онуками.

Дружина Зоя влаштовувала за всіма параметрами: зовні приємна та доглянута, вдома затишно та чисто, завжди готова смачна вечеря, на свята на столі домашній торт та м’ясо по-французьки. Одним словом, життя вдалося.

Він їхав з роботи на своїй машині, мружачи від променів заходу сонця, в передчутті ситної вечері та відпочинку перед телевізором.

Борис увійшов у квартиру, зняв у передпокої черевики і прислухався. Зазвичай Зоя виглядала з кухні і казала, що вечеря майже готова. Але сьогодні він не почув її голосу. Невимовна тривога закралася в серці. Борис увійшов до кімнати. Зоя стояла біля шафи з відчиненими дверцятами, знімала з вішалок сукні і кидала їх на диван, де лежала валіза з відкинутою кришкою.

– Куди ти зібралася? До дочки? Невже вона вагітна? – спитав Борис.

Зоя, не дивлячись на чоловіка, підійшла до валізи і почала складати в неї свої сукні.

– Ти що, оглухла? Кричу, кричу, а ти не відповідаєш. Куди зібралася? – повторив Борис, починаючи виходити з себе.

Зоя оглянула кімнату, чи не забула чогось, і почала закривати чемодан. Але від речей він розбух, замок не можливо було закрити.

– Краще б допоміг, ніж стояти стовпом та ставити дурні питання. – Зоя випросталась і здула пасмо волосся, що впало на очі.

– Я запитав, куди ти зібралася з усім своїм одягом? Хіба це дурне питання? – Борис ледве стримав роздратування, що закипало всередині і рвалося назовні.

– Куди-куди? Іду я від тебе, – з викликом сказала дружина.

– Чому? – Борис здивовано підняв ліву брову.

– Набридло. Тож допоможеш? – Зоя кивнула у бік валізи.

– Що набридло? – Борис підійшов до валізи, натиснув рукою на кришку і одним різким рухом замкнув блискавку.

– Все набридло. Ти набрид, біля плити стояти набридло. Набридло щовечора сидіти вдома і вирячитися в телевізор.

– Так би й сказала. Могли б для різноманітності до театру сходити, – сказав Борис перше, що спало на думку.

– Щоб згоряти з сорому, коли ти хропітимеш там? Один день змінює інший, а життя минає. – у голосі Зої Борис почув відчай і незадоволеність.

– Так це від нас не залежить. Ідемо чи стоїмо на місці, життя все одно минає, – філософськи зауважив Борис.

– Не мудруй. А я хочу, щоб наприкінці життя було що згадати. А що я згадаю? Котлети на сковороді? Миття посуду? Тебе з газетою перед телевізором? – голос Зої зірвався на крик.

– Думаєш, крім дочки мені йти нікуди? Я йду до того, хто бачить у мені жінку, богиню, королеву. Хто присвячує мені вірші … – Зоя підняла до стелі очі, погляд її затуманився.

– А я? -зЗапитав Борис, раптом все зрозумівши.

– А ти живи далі, як звик. Тільки готувати, прати і прсувати доведеться самому. Ти перестав звертати на мене увагу. Я постриглася два місяці тому, імідж змінила. Ти помітив? – Зоя посміхнулася, опустила валізу на підлогу, висунула ручку і повезла до передпокою, залишаючи на світлому килимі сліди від коліс.

Поки Зоя одягалася, Борис усе дивився на дві прим’яті смужки ворсу на килимі. Йому здавалося, що чемодан проїхав по його серцю, залишивши на ньому такі самі сліди.

Тільки коли грюкнули вхідні двері, клацнув замок, Борис здригнувся і відірвав очі від килима. Тільки зараз він зрозумів, що дружина пішла від нього.

Треба було щось робити. Борис за звичкою пішов на кухню. На плиті стояв охололий чайник. Він зазирнув у холодильник – не густо – каструля з борщем, залишки ковбаси, дві банки якихось консервів, кілька яєць на дверцятах та півпляшки молока. Він зачинив холодильник. Їсти розхотілося.

Борис повернувся до кімнати і сів на диван, де до цього лежала валіза. Ні читати газету, ні дивитись телевізор теж не хотілося. Це було цікаво, коли Зоя була тут, поряд, навіть якщо готувала чи мила посуд на кухні, чи гладила білизну в іншому кінці кімнати, поглядаючи одним оком у телевізор.

Він зітхнув і довго сидів, дивлячись у чорний екран телевізора, намагаючись переварити, усвідомити те, що сталося. Найбільше дратувала тиша, вакуум, порожнеча, немов із Зоєю пішли всі звуки. Борис підвівся з дивана, у передпокої накинув вітровку, взувся і вийшов із квартири. Але порожнеча йшла за ним по п’ятах.

Проходячи повз кафе, він побачив людей за столиками. Вони розмовляли, сміялися, і йому захотілося опинитися серед них, заповнити чимось порожнечу в собі. Не роздумуючи, зайшов усередину. Негучно грала музика, чулися голоси. Борис у барі замовив чарку. Біль відпустив. Він замовив ще чарку, потім ще…

Як дістався додому, не пам’ятав. Прокинувся вранці, лежачи в одязі на ліжку поверх покривала. При спробі підвестися, в голові гуляв дзвін, а кімната закружляла перед очима.

Згадати, який день тижня не зміг. Неслухняними пальцями дістав із кишені штанів мобільник. На екрані, що спалахнув, ледве розглянув напис «субота». Субота! Він сходив у туалет і знову ліг на ліжко.

Коли прокинувся за дві години, відчув себе значно краще. Душ привів його до тями. Борис одягнувся і вийшов надвір. Весело світило сонце, йшли кудись люди, мчали повз машини.

Назустріч йому йшла молода жінка та посміхалася. Борис покрутив головою, але поряд нікого не було. Жінка посміхалася йому.

– Теж вирішили прогулятися? Погода прямо літня, – сказала вона, порівнявшись з ним.

– Угу, – погодився Борис.

Жінка зупинилася. Йому здалося, вона чекає від нього більшої відповіді.

– М-м-м… Вибачте, ми знайомі? Я не можу вас згадати. Я трохи не в собі сьогодні, – промимрив Борис, не знаючи, що ще сказати.

– У вас щось трапилось? – жінка зі співчуттям зазирнула йому в очі.

– Угу. Дружина від мене пішла. До поета. – Борис зробив глибокий вдих. – Він присвячує їй вірші, а я ні, – навіщось уточнив він.

– Вам погано? У вас піт на лобі, – сказала жінка. – Давайте сядемо на лавочку. – Вона пошукала очима вільну лавку, але вони всі виявилися зайнятими.

– Дружина пішла. Що може бути гіршим? Та ще вчора перебрав. – Борис махнув рукою. – Ні, ви не подумайте, я взагалі не п’ю … – він провів долонею по лобі. Вона стала вологою.

– Вам би додому, полежати, міцного чаю випити. Блідий ви. Ходімо, я проведу вас.

Дорогою до його будинку жінка нарікала на своє життя.

– Син одружений та живе в іншому місті. А ось донька привела майбутнього зятя додому. Не подобається мені. А що робити? Вижену його, то вона з ним піде. От і гуляю, щоб не дратуватись.

Ви сказали, що мене не знаєте. А я в бухгалтерії працюю на заводі. А що не пам’ятаєте мене, то це говорить на вашу користь. Значить, ви добрий сім’янин, не дивитеся на інших жінок.

– Був би добрим, не пішла б від мене дружина. Зайдете на чай? А то вдома порожньо і тихо, як у труні. – Борис хитнув головою у бік свого будинку.

– Не добре це. Дружина щойно пішла, а тут я прийду. Вибачте, іншого разу, – сказала жінка, збираючись піти.

– Тоді я також не піду туди. – Борис похмуро схилив голову.

Жінка трохи подумала, потім узяла Бориса під руку.

– Ходімо, – сказала вона.

Вони пили чай та розмовляли. Борисові здавалося, що він колись давно її знав, просто забув. Щось колись це вже було.

– Ви вже йдете? – стрепенувся він, коли жінка зібралася йти.

– Пора. Вже темніє. І вам потрібно відпочити. Очі у вас злипаються.

На прощання Борис попросив номер телефону. Коли вона пішла, він одразу ліг і заснув. А коли прокинувся, життя вже не здавалося таким невідворотно самотнім і нещасним. Він знайшов у холодильнику пару бутербродів, що залишилися з учорашнього вечора. Зігрів чайник і поснідав. А потім зателефонував до нової знайомої.

– Е-е-е… Я не спитав, як вас звуть, чи забув… Надя? Яке гарне ім’я. Надінька ми ще десь зустрінемося? Погуляти не хочете?.. Згодні? Тоді на набережній за годину влаштує? До зустрічі.

Борис одягнув чисту сорочку. Застібаючи гудзики, він щось муркотів собі під ніс. Життя набуло сенсу.

Після роботи Борис чекав Надю біля воріт заводу та відвозив її додому. Але частіше вони вечеряли у кафе чи приїжджали до нього додому. Вона готувала вечерю, а він допомагав, розважаючи її розмовами.

Одного з таких вечорів Борис сказав Наді:

– Що ми як діти? У кіно ходимо, гуляємо. Я один, квартира є. Що тобі тулитися з нелюбимим зятем? Приходь жити до мене.

– Ти робиш мені пропозицію? – запитала Наденька.

Борисові здалося, що вона навіть не здивувалася.

– Так. Тільки я ще одружений. Але це питання часу, – схаменувся він.

І Надія залишилася в нього. Вона подобалася йому дедалі більше. Точніше те, як він відчував себе поруч із нею. У Бориса немовби відкрилося друге дихання. Він з нетерпінням чекав ночі, з роботи зривався, щойно стрілка годинника досягала шестигодинної позначки.

Разом із Надією їхав додому, заходячи дорогою до магазину. Із задоволенням сидів на кухні, поки Надя готувала вечерю. Вони говорили про все. За все життя із Зоєю він не наговорив так багато, як із Надією за ці кілька тижнів.

Одного разу, коли вони сиділи на кухні та вечеряли, у двері клацнув замок. « Зоя! » Бориса пробив холодний піт.

– Я думала, він страждає, помер з голоду. А він живе, та ще не один. Швидко ж ти знайшов мені заміну, – у кухню ввійшла Зоя, а повітря вмить стало наелектризованим, тільки іскор не вистачало.

– Ви перші від нього пішли, – сказала за Бориса Надя.

– А ви, дозвольте, хто? – Зоя зміряла її зверхнім поглядом.

– А ви? – відповіла запитанням Надія, вставши з-за столу.

Борис сидів ні живий, ні мертвий. Обстановка розпалювалася. У повітрі кухні віяло скандалом. Він не знав, що робити, як поводитись, що сказати. Лише переводив погляд із однієї жінки на іншу. Зоя вирішила повернутись? А як же Надія? Він зможе без неї. Зоя дружина, звична, рідна, але кинула його. А Надія – друге дихання, лебедина пісня.

– Що очима плескаєш? Скажи ж щось, – звернулася до Бориса Зоя, перервавши його роздуми.

Вона дивилася з перевагою та нетерпінням законної дружини. В очах Надії Борис прочитав страх, надію та розгубленість, що межує із соромом.

– Якби ти повернулася одразу, я пробачив би не роздумуючи. Я зустрів Надю. Вона допомогла мені подолати самотність, повірити у себе. З нею я відчув себе щасливим. Якщо ти претендуєш на половину квартири, я згоден розміняти квартиру, – сказав Борис, підводячись із-за столу.

Зоя відкрила рота, але не сказала ні звуку. Вона кинула нищівний погляд на Бориса, проігнорувавши Надію і пішла до виходу.

– Ти впевнений? – запитала Надія, коли за Зоєю зачинилися двері.

Борис підійшов до неї, взяв її руки у свої та міцно стиснув.

– Вона моє минуле, а ти майбутнє. Якщо ти готова бути зі мною, я постараюся зробити так, щоб одного разу ти не зібрала свою валізу. З тобою я зрозумів, яким можу і хочу бути.

– А я постараюся зробити так, щоб ти ніколи не пошкодував про свій вибір, – Надя посміхнулася і поклала голову йому на плече.