-Вчися, або на тебе чекає тільки брудна робота! – погрожувала я дочці, і вона обрала другий шлях
Моя дочка Віка терпіти не може вчитися. Так повелося з її раннього дитинства. Читання, математика – все через її сльози та мої умовляння. Причому я шукала до дочки різні підходи. Пробувала і класичні методи навчання, і ігрову форму. Але ні, у Віці так і не прокинувся інтерес до навчання.
У школі стало лише гірше. Програма там стандартна, яка не передбачає танців з бубнами навколо таких небажаючих. А віддати Віку до школи, де навчають за нестандартними методиками, мені не дозволяли гроші. Та й дало б навіть таке навчання результат?
У результаті весь час, поки Віка навчалася, супроводжувався боротьбою з її лінню. Причому так воно в мене недурне дівчисько.
Зрештою, донька навчилася і грамотно писати, і нормально рахувати без калькулятора. І навіть вдалося привчити її щось читати на дозвіллі, щоправда, вона вибирає винятково невигадливе чтиво.
Щоправда, це мені коштувало величезних втрат нервових клітин та літрів валеріанки. Але якби Віка була зовсім нездатною, нічого не спрацювало б.
Неважко здогадатися, що, хоч донька і почала непогано вчитися, але цей процес так і не полюбила. І варто мені трохи послабити контроль, як у щоденнику відразу з’являлися двійки.
– Знову ти за своє! – починала я журитися в таких випадках.
– А навіщо мені це навчання? Я і без неї нормально проживу, – відмахувалася Віка.
– Вчися, або на тебе чекає тільки брудна, важка робота без будь-яких перспектив! – погрожувала я їй у відповідь.
Та сама горезвісна загроза “у двірники підеш”, тільки на новий лад. І я її застосовувала не тому, що з презирством ставлюся до такої роботи. Я розумію, що всі легальні професії потрібні та важливі. Тільки ті, що не вимагають особливої освіти, часто мають на увазі виснажливу фізичну працю, яка ще й слабо компенсується.
Та й до старості так точно не пропрацюєш – здоров’я не вистачить. І що ж далі? Інвалідність чи сидіння на шиї у родичів. Донька на якийсь час погоджувалась, що треба нормально вчитися, щоб потім вступити до ВУЗу і після нього працювати у комфортних умовах.
І я знову малювала їй безрадісні картини майбутнього без нормальної освіти. Як би там не було, але Віка закінчила одинадцятий клас.
Ось тільки коли постало питання, куди Віка планує вступати і які додаткові предмети вона обере, я отримала відповідь, що ніякі. Здасть лише мову та математику, оскільки ВУЗ до її планів не входить.
Я здивувалася. Ми стільки разів розмовляли на цю тему! І я знову підняла її, а Віка спокійно відповіла, що багато думала про це і зрозуміла, що їй більше до вподоби другий шлях, тобто фізична праця.
– Заради цього не треба ще кілька років щось зубрити і рахувати, – так пояснила вона своє рішення.
– Але такою роботою ти позбавиш себе нормального майбутнього! – у розпачі вигукнула я.
– Та перестань! Я не збираюся все життя збирати замовлення в пунктах видачі та намивати підлогу. Таким чином я збираюся підробляти лише спочатку, потім накопичу на курси манікюру і почну пиляти нігтики, – розписала Віка свій план дій.
За словами доньки, манікюрниці або, як вона висловилася, майстри нігтьового сервісу важких речей не тягають, спини не згинають і взагалі не перенапружуються. А тому мені нема чого переживати за її здоров’я.
Начебто в цих словах було раціональне зерно. Кажу ж, мозок у моєї доньки на місці! Ось тільки моя душа все одно була не на місці. Адже заробіток на манікюрі такий нестабільний. І так, курси теж припускають нелюбиме донькою навчання, на що я їй відразу вказала.
– Так там практика, а не нудні цифри і всякі незрозумілі визначення, – відповіла вона.
– А те, що клієнтки люблять скандалити, тебе не бентежить? Та й на твоїх підробітках тебе теж напевно принижуватимуть, – навела я ще один аргумент на користь інтелектуальної праці.
– Безглуздя! Я зможу постояти за себе, – запевнила мене дочка.
Я не стала говорити, наскільки виснажливою є робота прибиральницею, чи інші, і навряд чи Віку вистачить навіть на три місяці. Я розумію, що це не так.
Хоч Віка і байдужа до навчання, але з ручною працею у неї, як не дивно, повний порядок. Посуд за собою миє, свою кімнату тримає у чистоті та інші мої доручення по господарству виконує.
Поки навчалася у школі, донька періодично могла за своєю ініціативою прибратися у всій квартирі. Особливо, коли я попереджала, що буду натягувати її з тих чи інших предметів.
Загалом мені не вдалося переконати доньку. Коли я вкотре заїкнулася про здобуття вищої освіти, вона сердито вигукнула, що готова навіть унітази мити і з них вигрібати, аби не сидіти над занудними підручниками.
Мені нічого не залишалося, окрім як змиритися з вибором дочки. Вікторії вже вісімнадцять, і я не маю права встановлювати заборони або замикати її вдома.
Тим більше вона ясно дала зрозуміти, що її слова не порожні, і якщо щось піде не так, то не сидітиме на моїй шиї і проситиме мене оплачувати її курси манікюру.
Підробляє то тут, то там. Мені, як і раніше, шкода, що Віка обрала собі таку долю. І, можливо, мені зовсім не варто було колись загрожувати їй важким фізичним трудом, щоб не підкидати ідей.
З іншого боку, дочка і сама могла дійти цих думок. Ситуація складна, як на неї не глянь. Але я сподіваюся, Віка прорветься, а я знайду сили змиритися з її вибором.