Вчинок клієнта змусив мене задуматись…

Кілька місяців тому я закінчила навчання на перукаря-універсала. Під час навчання я проходила практику в одному з престижних салонів в місті, в основному плела різні коси, до стрижки мене практично не підпускали, оскільки майстри намагаються самі працювати з клієнтами, а ти так, чілку  підрівняєш у дітей і кінчики підстригаєш.

Через те, що з грошима були дуже великі проблеми, після закінчення навчання, я влаштувалася відразу у дві перукарні, два дні в одній, два дні в інший. У першій гроші давали відразу по закінченню зміни, а в другій тільки по закінченні місяця.

Через пару місяців безперервної роботи мій ентузіазм став згасати. Майстри, які довго працювали, всіх, з ким не хотіли працювати, садили до мене в крісло. Були й сварливі бабусі та жінки, хворі люди, сильно напідпитку чоловіки, діти з вошами. Скільки разів доводили до сліз, що не передати словами.

Але я терпіла, оскільки вважала на той момент, що це моє покликання. Та й ті клієнти, які мені діставалися, більшість виявлялися цікавими людьми й ставали постійними клієнтами.

– У вас можна підстригтися? – підходячи до адміністратора, запитав дуже неохайного вигляду чоловік. Дівчата майстри швидко перезирнулися між собою й одна видала.

– Так, проходите, ось дівчина, вона якраз вільна, – показуючи на мене, прощебетала майстер.

– Сідайте, голову мити будемо? Яку стрижку бажаєте? – посміхнулася я новому клієнту у своєму кріслі.

Дівчатка демонстративно затискали носи та з цікавістю спостерігали за мною.

– Мити не треба, ти мені тільки машинкою пройдися, дочко, ніяких надмірностей не треба.

Я взяла машинку і з обережністю приступила до роботи, голова була не мита приблизно кілька місяців, з коростою. Акуратно орудуючи машинкою, я згадала  розповіді прабабусі про її брата, як він після війни, як і сотні таких же солдат по всій країні, намагалися влаштуватися в мирному житті, але у багатьох нічого не виходило. Деяким діставалося і доводилося не солодко, так і бабусин брат поневірявся, їв де доведеться, ночував на вулицях.  Мені з дитинства завжди було шкода людей, які жили на вулиці та просили милостиню, я постійно заглядала до них в обличчя і сподівалася зустріти брата прабабусі, оскільки він пропав безвісти й ніхто не знав, що з ним.

Так, за розмовами на різні теми, я закінчила роботу і ми з чоловіком підійшли до адміністратора, де він розрахувався за стрижку дрібними монетами та залишив ще мені на чай. Подякував і пішов. Ми всі тоді просто були шоковані, мало того, що він був дуже культурний і тактовний, так ще й залишив на чай, хоча це робить дуже маленька кількість клієнтів і тільки майстрам.

Весь день я була в якомусь пригніченому стані. Ніби до мене щось доходило, але з таким трудом, немов через товщу води, до мене пробивався якийсь звук. Через пару тижнів, я покинула цей «дружний» колектив, зовсім не хотілося проводити час, за перемиванням кісток своїх клієнтів.

Через пів року я зовсім змінила рід діяльності. Бути перукарем, це дуже важка праця, потрібно бути відмінним психологом і стресостійкою людиною. Я виявилася зовсім не тієї породи.