Вчора була в гостях у подруги. Напросилася! Подруга спочатку не хотіла мене запрошувати. Я тільки після зрозуміла, чому

Вчора була в гостях у подруги. Напросилася! Подруга спочатку не хотіла мене запрошувати. Я тільки після зрозуміла, чому.

Її квартира схожа на звалище. Мало не до стелі наставлені картонні коробки, якісь ящички, коробочки, пакети, пакетики.

На кухню ми пробиралися через коридор, завішаний ганчір’ям і мотлохом. Я вже тоді пошкодувала, що напросилася в гості.

Але коли зайшли на кухню, то мені навіть перехотілося їсти … У кутку біля раковини стояло шість або сім пакетів зі сміттям, нагромаджених один на інший.

Подруга, мабуть, побачила мій переляканий погляд, посміхнулася, махнула рукою і як би, між іншим, сказала: “Я давненько не забиралася, руки не доходили”.

Так, це слабо сказано давно. Тут краще підходить слово ніколи.

Я намагалася абстрагуватися від бардака, серед якого перебувала, намагалася знайти якісь теми з минулого. За розмовою ми заточили еклери. Я стала збиратися додому. Взяла коробочку з-під еклерів. Не хотілося бути людиною, який вніс лепту в ту звалище. Але подруга схопила мене за руку. Вона попросила залишити їй коробочку. Її фраза мені врізалася в пам’ять: “Облиш, хороша коробочка, мені знадобиться”. Я машинально відпустила коробочку.

Мої аргументи, що з одного боку коробочка порвалася не подіяли.

Коли прийшла додому помітила, що помила руки й обличчя тричі з милом.

Жах! Просто Жах…