Валерій Іванович повернувся з роботи додому і замітив валізу біля дверей, а замок у дверях змінили

Валерій Іванович йшов на роботу, як завжди, у засмучених почуттях. По-перше, понеділок, а отже, працювати ще весь тиждень. По-друге, він пізно ліг, отже, не виспався. А по-третє, що найголовніше, останнім часом, а це приблизно років п’ять, його дуже злила його дружина, Віра Яківна.

Ось як не подивиться Валерій Іванович на свою дружину, Віру Яківну, так відразу помічає в ній щось, що йому не подобається. Ну і, ясна річ, злиться.

– Назло вона мені що це все робить? – думав Валерій Іванович. – І скільки їй не кажи, нічого не розуміє. Дивиться, очима злякано кліпає… і мовчить. Ні, щоб сказала хоч слово, так ні. Мовчить. Адже вона спеціально мовчить, щоб ще більше мене роздратувати.

Адже Валерій Іванович не аби хто, а токар-розточник 6-го розряду. Шановна людина, Валерій Іванович, на своєму заводі. Ось уже майже тридцять п’ять років там працює. Його, мабуть, все машинобудівне місто знає. Працює на двошпиндельному координатно-розточувальному верстаті.

З ним сам генеральний директор за руку вітається. Начальники цехів у ніжки кланяються. До нього на розточену ділянку без стуку ніхто зайти не сміє. Таких фахівців, як Валерій Іванович сьогодні на пальцях порахувати можна.

Ось минулого року два інженери-конструктори і один технолог із заводу звільнилися, тож цього ніхто навіть не помітив. А два місяці тому Валерій Іванович написав заяву про звільнення (він раз на три роки саме так підвищує свою зарплату), то паніка почалася на весь завод. Усі тільки й сперечалися, чи дадуть Валерію Івановичу оклад у 30 тисяч. І що буде, як не дадуть?

– Звичайно дадуть, – упевнено заявляла більшість. – Куди вони подінуться? Координатників зараз не знайти.

Це все я розповів, щоб Ви розуміли, яка людина Валерій Іванович.

Понеділок. Сьома ранку.

– Я пішов, – крикнув Валерій Іванович дружині.

– Ти коли повернешся, – несміливо поцікавилася Віра Яківна.

– Яка тобі різниця, коли я буду, – криво посміхнувшись, сказав Валерій Іванович. – Я що, на прогулянку йду? Це тобі добре, ти вдома за комп’ютером працюєш. Не розумію, чим там займаєшся. Кнопочки натискаєш. За що тобі гроші платять.

– Я спитала, щоб знати, коли вечерю готувати, – злякалася Віра Яківна. – Подзвони, коли йти будеш з роботи.

Валерій Іванович нічого на це не відповів, а голосно грюкнув дверима.

– Дзвонити ще їй, – сам із собою розмовляв Валерій Іванович. – Обійдеться. Коли прийду, то й прийду. Нічого. З ними інакше не можна.

Чи думав Валерій Іванович про те, що дружина може втомитися від такого його звернення

Звичайно, замислювався. Але він був певен, що таких мужиків, як він, не кидають. Такі, як він, на вагу золота. Адже з ним сам генеральний за руку вітається.

Але Валерй Іванович не врахував одну, а точніше дві дуже прості речі. Які? Про це трохи згодом.

Коли Валерій Іванович пішов, Віра Яківна поплакала, як завжди, десь не більше години. Заспокоївшись, вона зателефонувала до слюсарної майстерні та замовила майстра, щоб замок у дверях поміняти. Поки чекала на майстра і поки майстер вставляв новий замок у вхідні двері, Віра Яківна працювала. Вона була бухгалтером і могла працювати, не виходячи із дому.

Коли у вхідних дверях стояв уже новий замок, Віра Яківна стала не поспішаючи збирати речі Валерія Івановича. Все вмістилося в одну велику валізу. Віра Яківна виставила чемодан за двері і зверху на нього поклала загорнуту в термопакет смажену курку.

Вона відключила дзвінок, пішла до спальні, ввімкнула телевізор, надягла навушники, взяла банку з морозивом і почала дивитися серіал.

Валерій Іванович повернувся додому десь коло сьомої вечора. Злий та голодний. Він, ще коли тільки в ліфті піднімався, вже точно знав, що скаже своїй дорогій дружині.

У Валерія Івановича день точно не задався. Не його день. Вже о дев’ятій ранку його викликали до начальства. З’ясувалося, що у п’ятницю Валерій Іванович намудрив із партією корпусів. І треба їх переробляти. А це означає, що сьогодні йому доведеться затриматись безкоштовно.

Ліфт підняв Валерія Івановича на чотирнадцятий поверх. Він навіть не відразу звернув увагу на валізу, яка стояла біля дверей. Мало що там стоїть і навіщо.

Він подзвонив у двері. Ніхто не відчиняє. Спробував відкрити своїм ключем. Не вийшло.

Він почав дзвонити дружині на телефон. Ніхто не відповідає. Він став стукати ногами та руками по дверях. Ефект той самий.

І тоді Валерій Іванович… Він усе зрозумів.

Він зрозумів, що саме він не врахував у своїй хамській поведінці. По-перше, що терпіння у Віри Яківни — не залізне.

А по-друге, що набагато важливіше, квартира ця була дружини, а він у ній не був навіть зареєстрований.

Він був зареєстрований у мами. Ось туди він і поїхав. Спасибі, що курку чоловікові в дорогу посмажила. Адже могла й так випровадити.

До мами електричка повзла години дві. Валерій Іванович їв курку, дивився у темне вікно електрички та ковтав скупі, чоловічі сльози. Йому дуже не хотілося повертатись у квартиру до мами.