Валерій був рішуче налаштований піти від дружини, вона погодилась, але тільки за однієї умови

Валерій сказав дружині, що йде від неї.

— Серйозно йдеш? – поцікавилася Світлана. – Або так?

– Як так?

— А як минулого року йшов. На тиждень до мами своєї на село з’їздив і назад додому повернувся.

— Ні, Світлано, — відповів Валерій. — Ось тепер я йду не як минулого року. Тоді я й не йшов. Тоді я просто маму відвідав. Дах полагодив. Паркан поправив. Зараз все набагато серйозніше.

— У якому сенсі серйозніше? – не зрозуміла Світлана.

— У такому, що я рішуче налаштований піти.

– Рішуче?

– Рішуче! – відповів Валерій. — Я зрозумів, що тебе не люблю. Тому й йду. І назад до тебе вже не повернуся.

– Ні, – рішуче заявила Світлана.

– Що значить ні”? – не зрозумів Валерій.

— Якщо, як ти кажеш, у тебе все серйозно, мене ти не любиш, ідеш назавжди і назад до мене не повернешся, то перш ніж йти, заверши справу, яку почав.

— Яку ще справу?

— А сам не здогадуєшся?

– Я не розумію про що ти?

— 15 років тому ми стали чоловіком та дружиною.

– І що?

— Ось цю справу й заверши.

– Я не зрозумів.

– Чого ти не зрозумів?

— Ти маєш на увазі розлучення, чи що? Так?

– Саме так. Перш ніж йти, розлучись зі мною. А там уже йди, куди хочеш.

— Але ж так не робиться, Світлано! — вигукнув Валерій.

– Як так?

— Так, як ти пропонуєш!

– А як робиться?

— Якщо чоловік рішуче заявляє дружині, що не любить її і хоче піти, він просто бере та йде. А вона його не тримає.

– Та що ти говориш! Невже просто бере та йде?

– Іде!

— А вона не тримає?

– В тому то й справа!

— Ну, ти подумай, що відбувається у світі. Чоловік іде, дружина не тримає. Просто дива якісь. А коли вони розлучаються?

— А розлучаються вони вже після того, як він піде.

– Коли?

— Не знаю, коли, — відповів Валерій. — Колись.

— Знаю я це твоє «колись». Підеш, і шукай тебе потім. Ні. Доки ти мій чоловік, будь ласка живи зі мною. Ось розлучишся і йди, куди хочеш. Можеш навіть назавжди.

– Ти серйозно, Світлано?

– А як ти хотів? Ти рішуче налаштований піти, а я у відповідь ставлю серйозну умову. Все по чесному. Інакше не відпущу.

— Як же ти мене не відпустиш?

– Придумаю як. Знайду спосіб. Ти мене знаєш.

– Це просто смішно.

– Нічого смішного. Навпаки! Все дуже серйозно.

– Серйозно?

– Звичайно. Ти там у своїй рішучості невідомо чого наробиш, а мені потім відповідати за тебе? Так? Ні. Нічого в тебе із цим не вийде.

– Про що ти?

— У борги, наприклад, залізеш. Або у в’язницю сядеш.

— Не збираюся я в жодні борги залазити. І в тюрму сідати не збираюся.

— А хто тебе знає? Зараз не збираєшся, а що тобі завтра на думку спаде — невідомо. Ні. Поки ми — чоловік і дружина, ти житимеш зі мною та з дітьми. Розлучимося, можеш робити що завгодно. У борги влізай і таке інше. Можеш навіть нову сімʼю завести. Слова поперек не скажу.

— Це більш ніж дивно, Світлано.

— А ось ми зараз у дітей спитаємо, — запропонувала Світлана, — хто з нас дивніший.

Вона покликала дітей. Пояснила їм ситуацію.

— І що ви вважаєте, діти? – запитала Світлана.

— А що тут думати, — задумливо відповіла старша дочка Катерина, якій нещодавно виповнилося 14. — Мама має рацію.

— Спочатку розлучіться, — суворо сказала середня Валентина, якій нещодавно виповнилося 12. — Щоби все було за законом.

— Ти, тату, найхитріший, так? – запитала молодша Аліна, якій скоро виповниться 10. – Або найрозумніший?

— У якому сенсі, доню? — злякано спитав Валерій.

– В такому! – рішуче відповіла Аліна. — Я ж бачу по очах твоїх, що піти ти зібрався не назавжди.

— Та як не назавжди, коли назавжди! — вигукнув Валерій.

– А так! — очі Аліни сердито блиснули. — Погуляєш місяць, а потім назад повернешся.

— Та що ж ти таке кажеш, Аліна? — жахнувся Валерій. — У твоєму віці це навіть дивно так казати.

— Нічого дивного, тату. І мій вік тут ні до чого. У нас у класі, в однієї дівчинки, її Маргаритою звуть, тато її теж сказав, що йде назавжди. А за місяць повернувся. І повернувся назавжди. А потім з’ясувалося, що має ще одну сім’ю. Якщо не віриш, я можу дати тобі телефон.

– Чий телефон? – не зрозумів Валерій.

– Маргарити. Подзвони та спитай у неї, якщо мені не віриш.

— Я вірю, доню, вірю.

— Ось я й кажу: ти найхитріший тато чи найрозумніший?

— Коротше, тату, — слово знову взяла старша Катерина, котра втомилася все це слухати. — Спершу розлучення. Вирішуєте всі юридичні питання. Аліменти, поділ майна та інше. А потім йди, куди хочеш. Слова ніхто не скаже.

Доньки пішли до себе. А Аліна насамкінець ще й язик батькові показала.

– Ще питання є? – запитала Світлана. — Якщо хочеш, можу й твоїй мамі зателефонувати. Послухаємо, що вона скаже.

– Ні! – рішуче заявив Валерій. — Не треба мамі дзвонити. Я згоден на твою умову! Піду після розлучення. Я згоден.

Минуло десять років.Світлана та Валерій все ще чоловік і дружина. Нещодавно видали заміж та останню доньку, Аліну.

– Гаразд, – сказала Світлана наступного дня після того, як було зіграно весілля, і Аліна поїхала до чоловіка, – так і бути, відпускаю тебе до розлучення. Можеш йти.

— Та ні, — сумним, слабким голосом відповів Валерій, — куди там. Тепер я вже нікуди не піду.

– А чому так? – запитала Світлана. — Адже хотів?

— А сил уже немає кудись іти, — відповів Валерій.

— Сил немає, а бажання лишилося? – хитро запитала Світлана.

– А хочеш, я зараз поверну тобі і бажання піти, і сили? – лукаво запропонувала Світлана.

— Це неможливо, — сумно зітхнувши, відповів Валерій.

– Ти скоро знову станеш татом! — радісно вигукнула Світлана.

Очі Валерія стали вдвічі більшими.

– Що? — заволав він. – Хто? Я? Знову татом?

— У нас знову буде донька! — Світлана весело підливала олії у вогонь. — Ну, скажи, що ти теж щасливий!

— Не чекаю на розлучення! — кричав Валерій, бігаючи квартирою. — Не затримуючись у цьому будинку ні на мить. Де мої валізи? Втім, до біса валізи, так піду. Без усього. Господи, треба було піти десять років тому! Чому не пішов? Чого я чекав? Дурень! На що я сподівався? Як ти могла, Світлано, як ти посміла?

— Та пожартувала я, пожартувала! — радісно сміючись, промовила Світлана. — Жартів уже не розумієш?

— Пожартувала? — тихо перепитав Валерій і без сил опустився на підлогу.

– Злякався, так?

Хвилин десять Валерій, сидячи на підлозі, приходив до тями, злякано дивлячись на дружину і намагаючись зрозуміти, коли вона пожартувала, а коли сказала правду.

— Ти точно пожартувала про те, що я знову стану татом?

— Ну, звісно, ​​пожартувала.

— Ну, у тебе й жарти, Свєта.

— А скажи чесно, бажання та сили піти повернулися?

— Звичайно, повернулися. Ще як повернулись!

— А знаєш, що найсмішніше?

– Що?

— Що б я тебе все одно без розлучення не відпустила б.