В Юри все було чудово, сьогодні в нього мало бути побачення з коханкою. Він спішив додому тільки, щоб повечеряти. Але замість вечері на нього чекала валіза з його речами

Юрій повертався додому у чудовому настрої. Сьогодні ввечері у нього заплановано друге побачення з Інною.

«Зараз прийду додому, — думав Юрій, — повечеряю, скажу дружині, що мені треба терміново повернутись на роботу, і все. І я найщасливіша людина на світі. Ні, все-таки добре, що є на землі така чудова жінка, як Інна. В неї є чолові і тому вона не має жодних вимог до мене. І яке чудове життя. І хай так буде завжди!

Юрій та Інна таємно зустрічаються. І хоча обоє перебувають у шлюбі, їх це чомусь не зупиняє. Вони познайомилися один з одним на святкуванні дня народження якогось спільного знайомого, куди обоє прийшли зі своїм подружжям.

А вже вранці наступного дня Юрій зателефонував до Інні і запропонував зустрітися.

— Інна, — казав Юрій, — Ви — та жінка, про яку можна лише мріяти.

— Але я одружена, — відповіла Інна.

– І що? — дивувався Юрій. — Я теж одружений. Але ж ми не робимо нічого поганого. Я розповім вам про себе. А ви поділіться своїми поглядами на життя. Якщо ми цікаві одне одному, то чому ні?

— А мого чоловіка не боїтеся? — лукаво цікавилася Інна. — Адже ви знаєте, що він обіймає відповідальну посаду в серйозній організації і…

– Ах, Інна, — весело відповів Юрко. — Ми всі працюємо у серйозних організаціях. І ми всі певною мірою відповідальні люди. Але, познайомившись із Вами вчора, я просто не в змозі забути Вас. Ваші очі, Ваші руки, Ваші… А як Ви танцювали, Інна. Пам’ятайте, я…

Вони почали зустрічатись. І спочатку все це було несерйозно. Кафе, кіно, прогулянки містом. І так упродовж кількох місяців. Довго, хтось подумає. Так це тому, що спочатку обидвоє не думали переходити до серйозних відносин.

Зустрічалися, щоб трохи урізноманітнити своє життя. Зробити його веселішим. Придивлялися один до одного. Ну і, звичайно, чекали слушного випадку. І ось випадок надався.

Два дні тому сталося їхнє перше серйозне побачення. Це сталося на квартирі у Інни,  її чоловік був у відрядженні. І ось сьогодні в них мало відбутися друге побачення.

– Валя, я вдома! — радісно кричав Юрій, увійшовши до квартири. — Годуй коханого чоловіка.

Валя вийшла до передпокою і з цікавістю подивилася на коханого чоловіка.

— Ти чого такий радісний, Юра? — спитала вона. — Тобі зарплатню підвищили? Чи тобі премію дали?

Юра розумів, що ці питання ставилися не просто так. Справа в тому, що вже кілька місяців Юрій частину грошей витрачав на Інну. Зниження зарплати він пояснював проблемами на роботі. Але при цьому Юра, звісно, ​​обіцяв, що скоро все зміниться.

— Ну, яку премію, Валя, яке підвищення зарплати? – сказав Юрій. – Про що ти?! Добре, що взагалі не звільняють.

— То може краще, щоб тебе звільнили? — спитала Валя.

— Жартуєш?

– Я серйозно, – сказала Валя. – Знайдеш собі нормальну роботу.

— У мене нормальна робота, Валя, — сказав Юра, забувши, що замість усієї зарплати він приносить додому лише половину. А цього місяця ще менше буде. Тому що Інна для Юри тепер стала набагато ближчою, а значить, і дорожчою.

— На твою думку, це нормально, що твоїх грошей вистачає тільки на твою їжу та твій проїзд на роботу? — спитала Валя.

— Це тимчасово, Валентино, — сказав Юрій. – Повір! Скоро все зміниться.

— Ти маєш рацію, Юра, багато що, дійсно, стане скоро іншим, — сказала Валентина і пішла до кімнати.

“Чого це вона сьогодні? — подумав Юрій. — Сердита.Хіба я винен, що мені справді зарплату не підвищують і премію не дають? Ні, вона наче смішна якась. Ні, щоб зустріти чоловіка після роботи як належить, починає нерви грати.»

– Так не можна! — гукнув Юра. — Якщо зараз у моєму житті труднощі, то треба з розумінням до цього ставитись.

– Що? — зневажливо спитала Валя, визирнувши з кімнати.

«Чавкає ще там, — подумав Юрка — зовсім нахабніла. Ось точно, чим із ними краще, тим вони більше дозволяють собі.

– Їсти давай! – крикнув Юра. — Мені на роботу за годину знову. Там труби привезли. Потрібно все перевірити. Повернусь пізно. Може, навіть… на ніч доведеться залишитися. А навіть не може бути, а… швидше за все, доведеться і в ніч попрацювати.

– На ніч? — спокійно спитала Валя. — З чого раптом такий ентузіазм? Зарплату скоротили, премію не дають. А ти – на ніч?

— Тому що я, Валя, — відповів Юра, — на відміну від деяких, які думають тільки про свою зарплату та премії, відповідальна людина і… Я не так, як деякі… Я відповідально підходжу до своєї справи. Ось так. І якщо справа вимагає про мене…

– Я зрозуміла, – спокійно сказала Валя. — То, може, тобі, як відповідальній людині, ще й з собою їжу зібрати? Вночі ти що їсти будеш? Може, я тобі курку посмажу?

– Курку? — перепитав Юрко.

«Це що виходить, я з куркою, чи що, на побачення до Інни поїду? — подумав Юрко. — А що… Чому й ні. Ми цією куркою і повечеряємо.

— Ну гаразд, — сказав він. – Давай курку.

— Чи краще котлети зробити? — спитала Валя. — З часником. Як ти любиш. І картоплю молоду зварити? Із кропчиком? А?

— Можна і котлет, і картоплю, і з кріпом, — сказав Юра, але в його голосі з’явилася тривога.

«Якось… дивно вона все це пропонує, — подумав Юрко. — Не так, як зазвичай пропонують люблячі та дбайливі дружини. Іронічно пропонує. Не відчувається щирість. Пропонує з якимось начебто навіть сарказмом.»

— А я ще й салат тобі зроблю, так? – продовжувала Валентина. – Рибний! Ну, щоб було зовсім, як ти любиш. А?

— Салат, мабуть, буде зайвим, — відповів Юрій.

— А котлети з молодою картоплею та кропчиком і курка зайвими не будуть? – запитала Валентина.

— Ти чого, Валю? — злякано спитав Юрко.

— Так… взагалі… нічого, — спокійно відповіла Валя. — Так просто… цікавлюсь. А що? Не можна?

— Я вечеряти йду, — сказав Юрій і пройшов на кухню.

Не побачивши на кухні і натяку на вечерю, Юркій обурився.

— Це як розуміти, Валентино? – закричав він. – Де моя їжа? У тебе що ще нічого не готове? Мені на роботу на ніч, а в неї тут кінь не валявся. Ти про що думала? Валентино, я до тебе звертаюся. Ти де там?

Юра, готовий ось-ось зірватися, вийшов із кухні і в передпокої натрапив на валізу. Поруч стояла Валя.

— Твої речі я всі зібрала, Юра, — сказала Валя, — можеш спокійно йти до своєї Інни не лише на ніч, а й на все життя.

«Не може бути, — з жахом подумав Юрій. — Невже вона знає? Звідки? Цього не може бути. Хто їй сказав? Інна? Цього не може бути. Навіщо це їй? Тоді хто? А куди я піду? Адже це її квартира. Я тут тільки зареєстрований.

— Що за дурниця… — почав Юрко.

– Не прикидайся, – сказала Валя. — Мені подзвонив її чоловік і розповів. Він вирахував вас. Тож, Юра, мені все відомо.

— Але…

– Пішов геть.

— Я все можу пояснити, Валя, — сказав Юрій. — Це не те, що ти… Я розумію, що з боку це виглядає саме так, але… Валю, у нас було стільки всього…

– Пішов геть.

— Валю, ну, чого ти знову починаєш? – нив Юра. — Ну, було один раз, навіщо одразу валізу збирати?

— Геть пішов.

— Я нікуди не піду, — сказав Юрій. — Ти не права. Це і мій дім. Я тут зареєстрований. За законом я можу тут жити, доки не розлучимося.

— Якщо ти зараз не підеш, — повільно промовляючи кожне слово, сказала Валя, — то я викину всі твої речі на смітник, коли ти будеш на роботі. А замки у дверях поміняю. Вибирай. Чи ти йдеш зараз, чи…

— Ти розумієш, що твориш зараз, Валя? — закричав Юрій. — За законом я доб’юся, щоб ти мене сюди пустила.

— Ось коли доб’єшся, тоді й пущу, — сказала Валя. — А зараз пішов геть.

— Та куди мені йти, Валю? — закричав Юрко.

— На роботу, куди ще, — сказала Валя.

– Як на роботу? — не відразу зрозумів Юрко, про що йдеться.

– Як відповідальна людина, – сказала Валя. – Як же ще? Ти сам казав, що там вам труби привезли. Щоправда, щодо курки та котлет з картоплею та кропом, ну як ти любиш, це вже вибач, Юра, обійдешся. Це я для когось іншого зроблю.

— Для кого?

— А у кого зарплата нормальна та премії платять, — сказала Валя.

— Ну, дивись, Валентино, пошкодуєш, що зі мною зв’язалася, — сказав Юрій і вийшов із квартири.

— Забула тобі сказати, Юра, — Валентина посміхнулася. — Чоловік Інни просив попередити тебе, що з тобою матиме окрему розмову. А ще він сказав, що якщо маю з тобою проблеми, то він допоможе мені їх вирішити.

У цей час із сусідньої квартири визирнула сусідка, Віра  Василівна.

— Як у вас тут шумно шось, сусіди? – сказала вона. — Ви зібралися кудись?

Віра Василівна з цікавістю подивилася на Юру та його велику валізу.

— Та ось, пані Віра, проводжу чоловіка на роботу, — сказала Валя.

— З такою великою валізою? – здивувалася Віра Василівна.

— Там усі потрібні для роботи речі, — відповіла Валентина.

— А-а, — Віра Василівна кивнула головою. — Якщо все потрібне, тоді… Щасливо, Юра.

— І Вам, Віра Василівна, всього гарного, — сказав Юрій і пішов із валізою до ліфта.

Валентина попрощалася та зачинила двері. Віра Василівна зрозуміла, що вистава закінчена, і теж зачинила двері.

Юрій вийшов із під’їзду і побачив Інну. Вона теж була з валізою.

— А мене вигнав чоловік, — сказала вона. — І мені тепер жити нема де.

— Мені також, — поскаржився Юрій.

Два дні вони прожили в готелі, а на третій зняли квартиру. А вже через два тижні розлучилися.