В палаті з важкими пацієнтами лежав старенький дідусь. Всі пацієнти ненавиділи його і прозвали “фанатиком”, тому що він постійно молився

У звичайній палаті лежало дванадцять чоловік. Серед них був досить старенький чоловік. Його прозвали “фанатиком”, тому що він постійно молився.

Він ходив лише з ходунками, ноги не тримали. І був страшенно старий, аж скрипів під час руху, ось-ось розсиплеться. Дуже стара людина. Під дев’яносто.

Ніхто не проти молитви. Але цей старий пацієнт уночі теж вставав. Стогнав, рипів, гуркотів ходунками… Сяк-так злазив з ліжка і починав молитися, шептав. І всіх будив, звісно. Не давав спати.

Усі терпіли. Все одно погано старій хворій людині робити зауваження щодо її релігійних справ. Але злилися, якщо чесно. І навіть просили перевести дідуся до іншої палати.

Старий мовчав, був замкнутий і похмурий. Навіть не поговорити з ним! І цей наполегливий старий на порозі смерті продовжував молитися.

На подив лікарів і пацієнтів, він одужав. І досить енергійно пішов із палати зі своїми ходунками. І на прощання похмуро сказав, що за всіх молився. Даремно ви не молилися зі мною. Справа ваша. Але я за вас молився, коли ми разом. Довелося!

Одужання старезного дідуся дуже всіх підбадьорило – значить, лікування хороше, отже, можна одужати!

Але все одно раділи, що фанатик не заважає спати. Хоча звикли вже до нього.

…Він видужав, бо не відступав від своїх правил і молився завзято. Так сказав драматург. І завдяки лікуванню, звісно. Дякуючи лікарям.

А потім задумливо додав: у палаті ніхто не пoмep, хоча лежали важкі «інфapктники». Усі одужали. Усі пішли на своїх ногах.

І це просто історія із життя. Не треба заважати людині в її молитвах і заперечувати її віру. Може, вона і про нас молиться. Може, завдяки її молитвам ми живі? Раз у нас не вистачає віри, часу та сил для того, що робить ця людина?