В однієї дівчинки був дуже практичний батько. Не скупий, а практичний. Принаймі він так вважав. Він не купляв їй одягу. “Ось отримає атестат, вступить до інституту, і ми купимо їй чудовий одяг. А зараз немає сенсу.” – так думав її батько. І справді купив та тільки життя дівчинки вже було зіпсоване

Одній дівчинці не купували новий одяг. Тому що росте дівчинка. А одяг тоді коштував дорого, – і особливо купити, якщо живеш не в великому місті, не було чого. І дівчинка до випускного носила картате пальто з короткими рукавами, що ледве прикривало низ спини.

Вузькі сукні, спідниці, надставлені, але все одно вже маленькі. Весь одяг був малий. І весь одяг був заношений, старий, негарний.

У дівчинки тато був дуже дбайливий. Не жадібний, а практичний. Він відкладав гроші на ощадкнижку – на одяг для дочки. Ось отримає атестат, вступить до інституту, і ми купимо їй чудовий одяг. А зараз немає сенсу. До школи можна й так бігати. Все одно росте не щодня, а щогодини.

Ви знаєте, справді купили одяг! Гарне плаття, піджак “з плечима”, імпортну штучну шубу та навіть індійські джинси. Багато чудового одягу, спеціально їздили навіть на “товкучку”, там обирали та купили. Одягли свою дівчинку, навіть дівчину вже, – у найкращі на ті часи речі.

Але в дівчинки залишилася звичка тулитися і горбитися, сутулитися. І смикати рукави тривожно. Ця звичка залишилася від тих років, коли вона носила одяг, з якого виросла. З короткими рукавами, тісний та негарний. І в модній сукні або в пухнастій шубці вона здавалася Попелюшкою. Безнадійною Попелюшкою. І так прожила своє життя.

До поганого звикаєш, ось у чому штука. Звикаєш носити обноски і обсмикувати рукави, щоб не надто сміялися та шкодували. Звикаєш сутулитися, щоб не привертати глузливу увагу. І потім навіть у дорогоцінному платті, подарованому феєю, залишаєшся Попелюшкою. Ти просто звик і інакше не вмієш.

Якщо довго тримати когось у стиснутих обставинах, людина немов зсихається. Навіть отримавши щось прекрасне, людина не може радіти та користуватися отриманим. І з тугою дивиться на своє місце за грубкою, вона звик латам бути.

Відкладати радість, похвалу, подарунки, слова любові та добрі речі не треба, якщо є можливість. Не треба на цьому заощаджувати без особливої ​​потреби. Тому що людина змінюється та зсихається, як осінній листок. І вже не на користь і не на радість запізнілі дари та слова.

І про це важливо пам’ятати, коли дбайливо відкладаєш хороше, яке можна було б дати зараз. Саме зараз, коли воно так потрібне і бажано…