В Аркадія та його дружини було не по роках серйозні діти, вони їх навіть боялися і було таке враження, що дорослі та діти змінилися ролями. І ось після чергової сварки батьки пішли скаржитись своїм дітям одне на одного

Аркадій стояв перед дверима кімнат дітей та вирішував куди зайти.

«До сина чи дочки? – думав він. – у кого попросити допомоги?

Повз проходила дружина.

– Марта! — вигукнув Аркадій. – Вибач! Я не це мав на увазі! Я просто хотів сказати, що…

Але Марта, наче нічого не чуючи, пройшла на кухню і зачинила за собою двері.

Аркадій жалібно подивився на двері дочки, а потім перевів погляд на двері кімнати сина.

«Поговорю з дочкою, – вирішив Аркадій, – вона добра. Вона зрозуміє. До того ж, вона старша».

Аркадій похитав головою, плюнув тричі через ліве плече і постукав до дочки.

— Оленко, до тебе можна? — спитав він.

— Можна, — почув Аркадій упевнений донький голос.

Він несміливо зайшов до кімнати. Оленка сиділа в кріслі і читала книгу. Аркадій важко зітхнув.

— Щось трапилося, тату? — спитала Оленка, не відриваючись від книги.

— Я знову з твоєю мамою посварився, — відповів Аркадій.

Оленка закрила книгу і суворо подивилася на батька.

— А навіщо ти це зробив, тату?

— Так вийшло, доню.

– Як так, тату? — дивувалася Оленка. — Ні в кого не виходить, а в тебе вийшло. Адже ти не маленький, вже.

— Я каюсь.

– Правильно робиш. Тепер піди і попроси вибачення у неї. У чому проблема?

– Просив.

– І?

– Не допомагає. І тепер вона мене з дому жене. Каже, щоб збирав речі і валив до біса. Розлучатися хоче.

— Неподобство, — обурено сказала Оленка. – Так і сказала?

— Так і сказала, — зітхнувши, відповів Аркадій.

– Неподобство.

— Поговори з нею, доню. Скажи, що так не можна. Що розлучення – це не вирішення проблеми. Нехай я винний. Але ж не можна так. Тебе вона послухає.

Оленка подивилася на годинник.

– Гаразд, – сказала вона. — Зараз мені нема коли, а хвилин за десять я звільнюся і поговорю з мамою.

— Дякую тобі, доню, — зрадів Аркадій. — Я знав, я завжди вірив, що ти…

— Гаразд, гаразд, — поблажливо сказала Оленка. – вірив він. Іди. Тільки надалі, щоби більше такого не було. Домовились?

— Домовилися, доню. Більше ніколи. Обіцяю.

Аркадій вийшов із кімнати дочки, озирнувся, згадав, що дружина на кухні й пішов туди.

— Чого це ти такий задоволений? — спитала Марта, бачачи щасливе обличчя чоловіка. – Речі свої вже зібрав?

— Невдовзі дізнаєшся, — спокійно відповів Аркадій, налив собі води в склянку, випив і з гордим виглядом вийшов.

Марта замислилась. А незабаром на кухню прийшла Оленка.

— Я не зрозуміла, мамо, — суворо сказала вона, — що це за фокуси?

— Які фокуси, доню?

— Демонстрація жіночого вільнодумства?! — продовжувала Оленка. — Загострення феміністичного настрою?

— Я просто хотіла, щоб твій батько нарешті зрозумів, що я…

— І що за висловлювання ти використовуєш у розмові з татом? А? – не слухаючи маму, продовжувала Оленка. — Це ти в когось навчилася? У подруги своєї, у тітки Віри? Ну давай ще наголо пострижися, як тітка Віра. Зроби собі купу малюнків тушшю на ногах, на руках та на обличчі.

Розлучися з батьком і одружуйся на якомусь барабанщику. А потім і його кинь, і одружись ще з кимось. Як тітка Віра. Давай! А ми станемо на тебе дивитись і думати, яка чудова у нас мама. Або, як тітка Валя, інша твоя подруга. Яка за три роки змінила шістьох чоловіків. Хочеш побити її рекорд?

— Доню, я не збираюся, як тітка Віра чи тітка Валя, я не збираюся бити рекорди, просто я хотіла… —

Ой, дивись, мамо, не з тих ти приклад береш, не з тих.

— Доню, я тільки хотіла, щоб до нього дійшло. Адже він людських слів не розуміє. І щоб посилити, так би мовити…

— А я сказала, що не з тих приклад ти береш! До речі, мамо, давно збиралася поговорити з тобою про твоїх подруг. Якось приводу не було…

— Доню, а може, не треба?

— Ні, мамо, треба. Якщо ти не можеш за язиком стежити і…

— Я можу, можу…

— Тоді, щоб я більше цього не чула, — продовжувала Оленка. –  У культурній сім’ї… і такі висловлювання.

— Чому ти завжди на його боці, а не на моєму? – вигукнула Марта.

— Бо так. Розумію, тобі прикро. У житті взагалі багато образливого. Але ж він попросив у тебе вибачення?

– Попросив. І що?

– І все. Інцидент вичерпано. Вибачила, і живете далі.

– Так не чесно. Ти не знаєш, що він зробив!

Оленка задумалася.

– Ну? — спитала вона. – І? Що таке він зробив?

– Ось! А коли ти дізнаєшся, ти все зрозумієш і не будеш…

— Коротше, мамо. Не відволікайся. Ближче до суті.

— Він сказав, що я… вже не така струнка, як була колись.

Оленка знову задумалася, уважно розглядаючи маму.

— Отже, — сказала Оленка. — Вважатимемо, що за ці свої слова він уже досить натерпівся.

— Але…

— Досить. Я сказала.

Оленка подивилася на годинник.

– І так багато часу на вас витратила, – сказала вона. — Іди до батька та заспокой його. Скажи, що ніхто його не виганяє, що ми велика дружна сім’я. І в нас все гаразд.

— Але, доню…

— Ось зараз, мамо, ти точно схожа на тітку Віру. Тобі ще малюнки на руках і на обличчі зробити і точно — тітка Віра. Вилита.

Марта знайшла чоловіка у вітальні.

– Гаразд, – сказала вона. – Так і бути. Пробачаю тобі.

— Ми не розлучаємося? – спокійно поцікавився Аркадій.

– Ні.

— І мені не треба нікуди йти?

– Ні.

— Велике тобі за це дякую, Марто, — сказав Аркадій. А Марта, звичайно, почула в його голосі іронічні нотки.

«Я тобі помщуся, — подумала Марта, йдучи з вітальні, — ще подивимося, хто іронізуватиме останнім».

І з цими думками Марта впевнено попрямувала до кімнати сина. Але, перш ніж постукати до нього в двері, Марта якийсь час збиралася з духом. Але, згадавши глузливий вираз обличчя чоловіка, Марта перехрестилася і постукала у двері.

— Іванко, до тебе можна? — лагідно спитала Марта і прислухалася.

– Так! – Почула вона впевнений, гучний голос сина.

Марта одразу увійшла до кімнати. Іванко щось розглядав у мікроскоп.

— Тільки швидко і по суті, мамо, — попросив Іванко, не відриваючись від мікроскопа. – У тебе одна хвилина.

— Твій батько мене обізвав.

– Як саме?

Марта відповіла перше, що спало їй на думку.

– Так прямо й сказав? — уточнив Іванко, серйозно подивившись на маму.

— Не так, але суть така, — швидко відповіла Марта.

– Де він?

– У вітальні. Дивиться телевізор.

— За півгодини звільнюся, поговорю з ним, — сказав Іванко. – Що небудь ще?

– Більше нічого.

– Можеш йти.

Вийшовши від сина, Марта зайшла до вітальні і подивилася на чоловіка веселим поглядом.

– Що? — спитав Аркадій.

— Нічого, — весело відповіла Марта. — Хотіла сказати, що йду готувати вечерю.

Марта пішла на кухню. Аркадій замислився.

«Точно синові поскаржилася, — подумав він. – Точно. Інакше з чого їй бути такою радісною. Значить, незабаром сюди завітає Іван. А з ним сперечатися і щось йому доводити марно. Тільки ще гірше зроблю. Краще просто його слухатиму і погоджуватимуся з ним. Може пронесе».

— Ти розумієш, що дуже образив маму?! — одразу, як увійшов до вітальні, вигукнув Іванко.

— Розумію, синку.

— Сказати таке навіть чужій людині — це неприпустимо, — вів далі Іван. — А тим більше неприпустимо так розмовляти з коханою дружиною!

– Згоден.

— Соромно, тату. Соромно! Не знав, що ти такий у мене. Думав, що ти кращий. Виходить, я в тобі помилявся.

— Дай мені шанс, синку. Я виправлюся.

— А чи варто? Може, тобі краще піти від нас?

— Варто, синку. Повір! Піти не вихід.

– Чому не вихід? Платитимеш аліменти і житимеш, як живе дядько Льоня, твій найкращий друг. Як живе дядько Паша, який теж твій найкращий друг.

— Я не хочу, як дядько Паша та дядько Льоня.

– Чому не хочеш? — щиро здивувався Іван. — Ні дружини, ні дітей поряд немає. Роби, що хочеш, слова поганого ніхто не скаже. Чим погано?

– Я більше не буду.

— А який приклад ти подаєш мені, тату? На кого я перетворюся, коли через сім років закінчу школу? Ти про це думав? Я стану таким самим, як ти. І, коли одружуся, буду так само, як і ти, сміливо ображати свою дружину. Ти цього хочеш?

— Ні, синку, не ставай таким, як я. Не ображай свою дружину.

– Не ображай! Легко сказати. А якщо ти мене з дитинства привчаєш ось так поводитися з жінками! Як не ображати, тату? Тут хочеш не хочеш, а ображатимеш. Бо був живий приклад. Батька! Адже ти для мене авторитет. От і отримуй.

— Що мені зробити, синку, щоб ти мені повірив?

— Іди вимолюй у мами прощення.

— Так я вже, синку. Вимолив.

— Дивна ти людина, тату, — сказав Іван. — Ну, якщо я тут і розмовляю з тобою на цю тему, то що це означає?

— Значить, недостатньо вимолив, — швидко зрозумів і відповів Аркадій. – Я все зрозумів. Іду до мами. Вимолювати ще. Більше такого не повториться, синку. Обіцяю.

— Обіцяє він,— бурчав Іван, виходячи з вітальні,— щоразу одне й те саме. Обіцяє, а що толку? Нічого не розуміє. У кого він такий? Не розумію…

«Пронесло, — подумав Аркадій, підводячись із крісла і прямуючи на кухню, — могло бути й гірше».

Аркадій зайшов на кухню.

— Ти вибач, Марто, — сказав Аркадій, сідаючи за стіл.

— Ти теж вибач, — відповіла Марта.

— Якщо чесно, Марто, мене дуже лякають діти, — сказав Аркадій.

— Мене теж, — сказала Марта. — Оленці всього дванадцять, а вона вже…

— А Іванко! — вигукнув Аркадій. — Десять років, а він уже…

— Господи, — злякано сказала Марта, — що ж далі з ними буде? Адже діти ще, а такі…

– Знаєш, чому вони такі? – сказав Аркадій.

– Чому?

— Тому що всі вихідні, а також канікули, вони проводять зі своїми бабусями та дідусями. То з твоїми, то з моїми.

— Думаєш, наші батьки винні у всьому? — спитала Марта.

– А хто ще? — впевнено відповів Аркадій. — Це вони їх такими виховали. Нас не змогли, то вони на своїх онуках, на наших дітях відриваються.

— А якщо заборонити нашим батькам спілкуватися з онуками? – запропонувала Марта.

— Гадаю, треба було раніше забороняти, — відповів Аркадій. — А тепер уже пізно. Ти ж сама бачиш, на кого вони вже перетворилися.

— Я коли дивлюсь на Оленку, одразу бачу твою маму, — зізналася Марта. – Особливо погляд. І інтонація у голосі.

– Ні, Марто, – сказав Аркадій. — Оленка — це копія твоєї мами. І Іванко — вилитий твій батько. Йому лише бороди та вусів не вистачає. А жести та міміка, ну точно твій тато.

— А, на мою думку, — сказала Марта, — Іванко більше схожий на твого батька.