– Унітаз – це обличчя господині! – Вчила моя подруга свою невістку, а та за словом в кишеню не полізла

Маю подругу ще зі студентських років. Ми, колись, уже дуже давно навчалися разом. З того часу вже життя пройшло! Спершу ми дружили удвох, потім вийшли заміж і стали дружити сім’ями, а коли підросли наші діти, то дружили і вони.

Ми, звичайно, не щодня бачимося, але спілкуємося досить часто. Робота багато часу займає. З віком стало важче фізично щось планувати на «після роботи».

Часом так втомишся, що нікуди вже тягтись сил немає. Але крім того, що ми друзі, я ще й хрещена її сина. Тому на всі сімейні свята ми обов’язково ходимо в гості.

А нещодавно, минулого року, Похресник мій одружився. Йому вже двадцять вісім. Ми з чоловіком і на весіллі у нього, але дружину, звісно, ​​не дуже добре знаємо.

Так, бачили кілька разів. Але те, що сталося з подругою останнім часом, для мене є одкровенням. Я Надю знаю уже понад тридцять років і такої її ніколи не бачила.

Подруга стала перетворюватися на злу свекруху! На очах людина змінюється. Почала скаржитися мені часто на невістку. “Ось скільки разів я їй казала, що унітаз – це обличчя господині, а їй хоч би що.

Як не прийду, то збоку бачка пилюка, то на обідок набризкано. Так ще й обличчя кривить так щоразу! Наче я неправа!”. Я вперше, коли подібні промови почула, не повірила.

Не можуть такі слова з моєї рота Наді вилітати! Запитую, а як на такі зауваження син рідний реагує? “Так він на роботі ж постійно! Ти ж знаєш, у нього графік який, у нас із ним вихідні не збігаються.

Я, якщо чекатиму на його вихідний, то взагалі тоді в гості не потраплю. Невістка зазвичай вдома одна, коли я приходжу”. Я ще більше очманіла. І добре б хто інший таке творив, мені б не так дивно було.

Але тільки коли Надя сама заміж вийшла, майже тридцять років тому, вона ж сама була в ролі такої невістки! Я чудово пам’ятаю, як ми, тоді ще молоді зовсім дівчата, вискочили заміж, а потім один у одного на плечі плакали.

Наді на той час від свекрухи так прилітало, що ого-го! Та не просто ходила в гості, а приїжджала до них пожити на кілька днів. Свекруха у Наді жила у сусідньому селищі.

Вона могла приїхати і залишитися з ночівлею одразу днів на п’ять. Щоб, як казала, «допомогти по господарству». Але її допомога полягала у роздачі наказів та перевірці виконаних завдань.

Виходило так, що Надя нічого робити і не вміла. І борщ вона неправильно варила, і підлогу погано мила. А коли вже похресник народився, то з’ясувалося, що мати з неї теж нікчемна. Свекруха критикувала все.

А Надя все терпіла. Дозволити вона могла собі поплакатися лише мені. Чоловік вона побоювалася, а його мати ще більше. Згодом із чоловіком вона розлучилася. А колишню свекруху ще кілька років згадувала зі здриганням.

А тепер ця людина сидить переді мною і веде такі розмови! Я спробувала Наді пам’ять трохи освіжити. Кажу, взагалі не ходи туди, якщо тебе там все засмучує.

Ось навіщо ти там під обідком унітазу лазиш? Наче погляд трохи прояснився. Щось зрозуміла. А тут днями дзвонить: “Це жах просто! Я їй всього сказала, що плита – це обличчя господині!”

Так вона замки у квартирі змінила! І сказала, що більше мене в будинок пускати не має наміру!”. У подруги було таке праведне обурення, що мені навіть смішно стало. “Ось бачиш, – заспокоюю її, – у невістки-то, мізків більше ніж твоїх виявилося! Може тепер не розлучиться, як ти, свого часу, через свекруху!

Хороша у похресника дружина, правильна! За сім’ю свою вирішила боротися. Подруга тепер ображається на мене за те, що я її не підтримала. А я вважаю, що треба іноді кожному з нас мізки на місце ставити. Так, може бути боляче, але корисно.