– У тебе завжди дружини винні: не так дітей виховували, а ти? Де був ти? Ти ж ні разу не поцікавився нами, ми виросли без тебе…

Сім’я Люби залишається ми без квартири в середині 90-х. Її тато невдало вплутався в бізнес, потім борги, наїзди. Довелося батькам їхати до бабусі й дідуся з боку батька, в маленьке селище, у них  була трикімнатна квартира. Любі тоді було 7 років, а її молодшому брату Олегу всього 2.

Жити було дуже важко. У бабусі з боку мами була тільки однокімнатна квартира, хоч і в обласному центрі,  але як вони вчотирьох могли туди переїхати? Ось і довелося мамі Люби жити зі свекрами, які її категорично не прийняли. За цей час були й кухонні розбірки між свекрухою та невісткою, закиди в тому, що жінка сидить на шиї родичів, тому що в декреті та не приносить доходу в дім, що маленькі діти заважають під ногами та ускладнюють життя, що сім’я зв’язала крила ненаглядному синочку.

Батько Люби влаштувався працювати,  але в ті роки і зарплату місяцями затримували, і могли у відпустку на роботі без збереження зарплати відправити. Вони прожили там менше року, а потім батько з сім’ї надумав йти.

– У мене одне життя, – сказав він дружині, – я не хочу прожити його з ярмом на шиї.

Ярмом були дружина, донька і маленький син. Зрозуміло батьки батька такому розвитку подій дуже зраділи: вони чимало витратили слів переконання, щоб єдиний синок це усвідомив. Про те, щоб жінка з дітьми залишилася жити з колишніми вже свекрами й мови не було.

Довелося жити далі вчотирьох у маминої мами, в однокімнатній.

– Мама, звичайно, дуже важко все це переживала, – Згадує Люба, – втратити спочатку квартиру, потім сім’ю, залишитися без роботи, без грошей. Десь років зо два мама просто була в прострації, лежала в клініці з неврозом, ніяк не могла себе взяти в руки.

А потім несподівано жінка якось стрепенулася, піднеслася духом і в 34 роки зайнялася бізнесом, та так успішно, що незабаром купила собі й дітям двокімнатну квартиру в сусідньому від мами під’їзді. У Люби з Олегом з’явилася хороша їжа, новий одяг, поїздки.

Батька так і не було  в їхньому житті ніколи. Спочатку він на мінімалку влаштовувався, щоб аліментів поменше платити, дзвонити й писати він не вважав за потрібне, зі святами вітати навіть і не думав. Він вдруге одружився, народилася дочка, яка молодша Люби на 10 років.

Батька їм не вистачало. У дитинстві, в юності, до стандартного набору криз підліткового періоду додалося і самоїдство: чому тато нас не любить, чому ми йому не потрібні, ми погані, раз він забув про нас?

В цьому році Любі виповнилося 30 років, вона давно заміжня, виховує двох дітей. Разом з чоловіком вони працюють все в тому ж бізнесі своєї мами. Влітку одружився Олег.

– Батько знайшов мене недавно в соцмережах, – розповідає Люба, – написав, попросив телефон, умовив зустрітися, я не хотіла, мама вмовила і брат.

– Я його і не пам’ятаю толком, – сказав Олег, – мені просто цікаво, навіщо ми йому знадобилися. Давай зустрінемось?

– Доню, – сказала мама, – він звісно вчинив зі мною некрасиво, але вам-то він батько, аліменти платив, сходи, може він хворіє, може йому потрібно щось.

Люба з Олегом пішли назустріч. Батька не впізнали, його сторінка в соцмережі була без фото, він підійшов до них сам. Сказала, що він думав, що син буде вище ростом, поцікавився, ким працюють діти, розчарування дізнався, що син працює у  фінансовій сфері.

– Я мріяв, щоб ти став військовим, – простягнув новознайдений татко.

– А ти хоч раз мені свої мрії озвучив, – не витримав Олег, – ти зі мною мріяв? Що ти зробив, щоб мені свою мрію озвучити або допомогти здійсниться моїм мріям?

Незабаром після цього Олег розпрощався з батьком і пішов, сказавши наостанок, що ні бачити, ні знати батька він не хоче.

– Материнське виховання, – посміхнувся збентежений тато, – так і знав, що дружина колишня і дітей проти мене налаштує. Ти хоч так не думаєш? Я завжди вас любив, просто ми з мамою не зжилися, буває. Але ти ж мені дочка.

Розмова не клеїлася, Люба пошкодувала, що не пішла разом з братом. Та й про що говорити? Звинувачення на адресу мами вона припинила, спробувала запитати про свою сестру, молодшу батькову дочку.

– Розумієш, – сказав батько, – моя друга дружина була дуже м’яка жінка, вона погано виховала Олю, коли ми розійшлися, дочка і знати мене не захотіла, боюся, що вона піде по кривій доріжці.

– Батьку, – не витримала Люба, – у тебе завжди дружини винні: не так дітей виховували, а ти? Де був ти? Ти ж ні разу не поцікавився нами, ми виросли без тебе, або твоя участь полягає тільки у факті нашого народження?

– Ну от і ти батька судити надумала, – відповів він, – а я думав ти розумна, ти зрозумієш. Я літня людина, могла б і спробувати зрозуміти та пробачити старому татові.

Скоро Люба пішла,  удала, що мені терміново треба до дітей. З онуками, до речі, батько жодного разу не висловив побажання познайомитися. Напевно і вони поки занадто малі, щоб зрозуміти логіку свого діда, років через 20 він спробує і їм все пояснити.

Кілька місяців Люба трубку телефону не брала, якщо бачила, що дзвонить батько: розмовляти й спілкуватися не хотілося. Мабуть, чоловік і сам це зрозумів, бо  дзвінки та спроби зв’язатися з дітьми припинилися.

– Ну от, – сказала мама, – тепер чергова атака на вас з братом буде, коли татко стане непрацездатним, на аліменти подасть і утримувати його вимагатиме, він же, мовляв, вас утримував.

– Влаштуюсь на офіційну мінімалку, – похмуро сказав тоді  Олег, – зроблю точно так само, як і він з нами.

Але тато з’явився раніше: в соцмережі він залишив Любі повідомлення, що треба б онукам приїхати на сороковини по його матері й дружині колишній теж добре б приїхати, ви й так, типу, проводи в останню путь мого батька пропустили, а родинні борги треба віддавати.

– Цікаво, – не витримала навіть миролюбно налаштована мама, – їй-то ви коли заборгувати встигли? Та і я теж?

Зрозуміло, ніхто нікуди їхати не збирається, Люба не відповіла на повідомлення батька: він сам добровільно став ніким своїм власним дітям. А пояснювати та виховувати треба було вчасно.