У селі всі одне одного знають. Так знали і про Тараса. Він з дружиною добре жили, ніхто й подумати не міг, що він зможе таке учудити

Тарас поїхав до міста. Він не просто так виїхав, він поїхав до іншої жінки, набагато молодшої за себе. Познайомився та поїхав до неї. А дружину та дочок залишив.

Вони з дружиною добре жили, ніхто й подумати не міг, що таке станеться. Але з тихими сімейними людьми таке трапляється. Познайомився у відрядженні і потім таємно листувався. А потім зібрався та поїхав.

І якийсь час жили вони з цією молодою медсестрою добре. А потім Тарас почав тужити за дружиною. Він і сам не знав, що так можна тужити; не очікував.

Хоча начебто минуло давно кохання; дружина поправилась, постаріла. І вся у господарстві, у дітях. Потім онуки з’явилися … І говорити з нею не було про що, – тільки навіщо говорити, якщо розуміли один одного без слів?

Він почував себе так, ніби без руки чи ногуи  Він не те що каявся, просто не міг жити нормально. Сумував.

Він дзвонив, звісно. Намагався поговорити. Він писав.

Дружина була непохитною. Розмовляла. Не сварилася. Просто казала, що зроблено, те зроблено. Колишнього не повернеш. Ти дітям допомагай, спілкуйся з ними само собою. А до мене не приїжджай. Я не прийму. Я себе знаю – не зможу прийняти. Живи вже як живеш.

Іноді можна все налагодити. Можна вимолити прощення. Можна повернутись. А іноді не можна.

Цей Тарас давно розлучився зі своєю дівчиною. Працював, винаймав кімнату. Спілкувався з дочками, вони зла не тримали. Навіть бачився з онуком – одна дочка до міста переїхала.

А потім Тараса цього знайшли на ґанку його колишнього будинку. Він таки приїхав, на поїзді п’ять годин, не так далеко. Машину не став брати, дорога погана.

Приїхав поїздом. Дійшов до хати, ніч була. Він, може, й стукав, та дружина спала, не чула.

Він сів на ґанок і сидів, коли його знайшли. Серце. Хвилювався, мабуть. І було дуже холодно, зима. Так він і замерз на ганку свого колишнього будинку. Так і не потрапив додому.

А дружина дуже звинувачувала себе згодом. Вона відкрила б, пустила! Вона все ще любила, ось у чому мука та страждання. Просто не могла пробачити. Це не кожен може – пробачити таке… Так вона десять років страждала і сумувала потім, поки сама не покинула цей світ.

І треба сто разів подумати, перш ніж піти з дому. І сто разів подумати, перш ніж вирішити не прощати…

А на цвинтарі тепер вони поряд, ці чоловік та дружина. У тиші та у спокої, завжди поруч. І цю історію знають усі в селі, у селі всі один про одного знають.