У під’їзді багато хто шкодує бабусю-сусідку, що її ніхто не відвідує, а я знаю, чому вона одна, і мені її не шкода

У нашому будинку змінилося багато сусідів. Хтось переїхав, квартири деяких зайняли спадкоємці, хтось здає та мешкає в іншому місці.

Саме тому корінних мешканців будинку залишилося мало. Саме тому мало хто пам’ятає бабусю Олену ще не скромною сумною старенькою, а грозою сім’ї та сусідів.

Я ось пам’ятаю, тому не поділяю зітхань новеньких сусідів, що бабусю дуже шкода, бідна, живе сама, ніхто не відвідує, хоч і дочка, і онук є.

Мені її не шкода, бо пані Олена зробила у своєму житті все, щоб дочка з нею не хотіла спілкуватися. Вона заслужила на те, що має.

Дочка пані Олени була років на три старша за мене. Ми з нею колись дружили, але потім різниця у віці, хай і невелика дала про себе знати.

Тим більше, що особливо часу на ігри не мала, мати тримала її в їжакових рукавицях і била за будь-яку помилку.

А все через те, що Олену покинув чоловік, і вона залишилася одна з дитиною. Ось на цій дитині мати й зривала всю свою ненависть та злість.

Її ставлення до дочки було видно навіть у одязі. Сама вона одягалася нормально, навіть модно, а дочка завжди ходила в таких обносках, що можна було сказати, ніби вона з неблагополучної сім’ї.

Пані Олена казала, що дочка не вміє носити нормальні речі, все псує, тож ходить у тому, що не шкода. Жінки в під’їзді намагалися віддавати доньці Олени потайки нормальний одяг, щоб хоч до школи вона ходила як людина.

А потім у пані Олени з’явився мужик, навколо якого вона ходила навшпиньки і не дихала. Чоловік був п’ючий і не сприймав падчерку. Мати за дочку не заступалася, тільки додавала, мовляв, дочка сама винна, робить все не так, та ще й лізе під гарячу руку.

Після цього всього додому до матері вона більше не поверталася, сусіди гадали, що її до дитячого будинку відправили.

А пані Олена й надалі жила, начебто жодної дочки в неї й не було. Її навіть не покарали ніяк, не знаю, з якої причини.

З того часу минуло вже понад тридцять років. Пані Олена поховала свого мужика, мешкає одна. Сама дуже здала, у неї інвалідність.

Ходить тепер і намагається у всіх жалість викликати, розповідає, що її дочка покинула, ні вона, ні онук до неї не їздять, не допомагають.

Їй вірять, бо зараз у цій згорбленій сухенькій бабці з тихим голоском уже й не впізнаєш ту тітку. Тільки дехто ще пам’ятає, хто така пані Олена і що вона робила свого часу.