«У моєму будинку лежить, значить моє», – сказала свекруха, віддавши мої туфлі Марині

Давай, а? Інакше ж ми не впораємося, – умовляв мене Ілля близько року тому, коли ми оформили стосунки, – навіщо знімати? Хоча б цей час?

Знімати квартиру, створивши свою родину – для мене це було логічним. Всі ж живуть, якось збирають на своє житло і ми б змогли. Але чоловік вважав інакше: у мами трійка, сестра його живе окремо, разом з чоловіком, мама одна, навіщо витрачати гроші?

-Правильно, – підтримувала Ірина Олександрівна, – зайві витрати. У мене ви будете на комуналку тільки і на харчування витрачатися, порахуй, скільки грошей заощадите. Я вам шафи звільнила, місця навалом, все є.

І ми стали жити з мамою Іллі. Розбіжностей між нами не виникало. Через готування, прибирання та використання ванної кімнати ми не сперечалися. Прибирали по черзі, готувала свекруха, вона це любить, за покупками їздили ми з Іллею. На комуналку теж віддавали без спору наші 2/3.

-Звичайно, – ділилася я з подругами, – хочеться вже одним. Ми не сваримося, але іноді напружує, що навіть з чоловіком про щось говорити доводиться з оглядкою, зате грошики складаю і серце радіє від зростаючої суми.

-Як ви тут? – зовиця Марина була нечасто гостею, – Чи не ображаєте маму? Обжилися? О, ви в моїй колишній кімнаті розташувалися? Я ще не скоро стану тіткою?

Тіткою робити Марину ми не збиралися до придбання свого житла. Те, що кімнату її колишню зайняли? Ірина Олександрівна сама так запропонувала: вона більша за ту, де до нашого весілля жив Ілля. Марина мені не подобалася: гучна, безцеремонна, добре хоч, що рідко їздить. В основному свекруха до дочки їхала сама, сидіти з онукою.

-Мам, – просила Марина по телефону, – ми в гості зібралися за місто, з ночівлею, не приїдеш з онукою пару днів посидіти?

І Ірина Олександрівна їхала на вихідні сидіти з дочкою Марини. Дівчинці було два роки, коли ми одружилися, зовиця ще в декреті сиділа, але залишала доньку то на маму чоловіка, то на свою, частенько: гості, весілля подруг, просто розвіятися.

-Свекрусі робити на пенсії все одно нічого, – потискувала вона плечима, – та й мамі в радість, а вам краще – пара днів без свекрухи.

Марина підморгувала мені при цих словах. Жила зовиця в спадковій квартирі чоловіка, з урахуванням декрету, доходи були не дуже, але грошей у поки що працюючої мами вона не просила, хоча частенько нила, що їх їй не вистачає. А ще була великою любителькою сунути свій ніс, куди не просять.

-Ой, – заглядала вона в шафу, – нові кроссовочки купила? Миленькі. Я у тебе на столику туалетну воду побачила і не втрималася, побризкалась.

Мені неприємно було: безцеремонна яка. Поки я на роботі або ми з чоловіком в кіно ходимо, вона, залишивши дочку зі своєю свекрухою, приїде, всюди пошарить.

– «Ащотакого»? – говорила Марина, – Ми ж одна сім’я. Ось будете жити окремо, у себе, я до вас ходити не буду.

Свекруха? Свекруха донечці в рот дивилася, теж проблеми ніякої не бачила. А мені й не дуже зручно було чоловіка вплутувати в справи про туалетну воду, та й права не покачаєш: живемо не у себе.

-Дощик почався, – протягнула Марина, коли була у нас в гостях минулої осені ще, – а я без парасольки. Мам, я візьму твою?

-Так, звичайно, – відгукнулася Ірина Олександрівна, – у мене є ще одна, незручна, правда, в сумку не влазить, але ти ж привезеш?

Я чула цей діалог краєм вуха: в своїй кімнаті була, а ввечері ми з чоловіком вирішили в кіно сходити.

-Де моя парасолька? Начебто сюди вішала, – обмацували я шафу в прихожій.

-Ой, – сплеснула руками свекруха, – значить Марина не мою парасольку, а твою взяла. Ти ж начебто нікуди не збиралася. А моя їй за кольором до пальто не підійшла. Вона ж поверне, візьми поки мою.

Я скривилася: парасоля свекрухи з яскраво-зеленими кольорами, недоладність несусвітна. І потім, мене ніхто не спитав, чи можна взяти моє.

-Не сердься, – сказав Ілля, – до метро дійдемо під моєю чорною. Маринці подзвоню, твою поверне.

Знаєте, скільки часу Марина повертала мою річ? З жовтня до лютого. То забула, то в іншій сумці залишила, то ще щось.

-На, – вручила мені парасольку зовиця, – ти, прям, пережити не могла, що її немає! Всі вуха мені цею парасолькою прожужжала.

Звичайно прожужжала, я залишилася без парасольки в найбільш дощовий сезон. Ні б вибачитися.

-А за що? – зробила Марина круглі очі, – ну взяла. Я взяла те, що в будинку мами моєї було. На вішалці висить парасоля, буду я розбиратися, чия вона, взяла і взяла, я думала, що це мамина. А будинок моєї мами – мій будинок, в кінці кінців, правда, мам?

-Правда, – кивала головою Ірина Олександрівна, – тут тобі завжди раді.

Давай підемо на квартиру, – вперше попросила я Іллю в той же вечір, – я не можу так і не хочу.

-Котику, – обняв мене чоловік, – Марина завжди була така, ну вона ж рідко буває? Мама ж нас не жене, не ображає, нам трохи збирати залишилося, ще півроку-рік і ми з’їдемо. Маринка через тиждень виходить з декрету, буде з’являтися у нас ще рідше.

-Ну все, чекаю вас з Іллею в суботу, – моя подруга запросила на весілля, – свідком довелося покликати Ніну, ти ж взяла і раніше кращої подруги заміж вискочила, а заміжнім в свідки дорога закрита.

У чому йти на весілля найкращої подруги – це тема.

-Туфлі є, – кажу, – я плаття пригледіла червоно-чорне, під нього підійдуть мої червоні човники.

-Сто років тебе на шпильці не бачив, – пожартував Ілля, – з самого нашого весілля.

Це правда, я на роботу за краще бігати буду в кросівках, а шпильки і підбори – для урочистих виходів. З весілля у мене залишалися білі туфлі, а червоні – ще з часів випуску з інституту 4 роки тому.

І саме червоних я не знайшла вранці в суботу, коли вбиралася на свято до подруги.

-Ти не перекладав? – питаю чоловіка, – Може в прихожу коробку забрав?

Чоловік так на мене подивився, що я зрозуміла: моє запитання дурне, навіщо б чоловікові перекладати з антресолей шафи коробку з туфлями. Навряд чи він і знав, що туфлі там лежали.

-Ти ж їх не носила, – увійшла до нас Ірина Олександрівна, – я їх на тобі жодного разу не бачила. Я Марині віддала, у неї костюм є червоний, вона ж на роботу вийшла, зносилася за декрет, а на що їй нове купувати?

Я дар мови втратила від почутого. Стою і очима кліпаю.

-Ну нехай одягне білі туфлі, проблема-то, – відповіла Марина, якій зателефонував мій чоловік.

-Проблема, – я вихопила трубку телефону, – а у тебе проблем не було, коли ти забирала чуже? Без дозволу?

-Те, що лежить в будинку моєї мами, – відповіла зовиця, – чужим бути не може. Не можеш йти в білих, нехай Ілля приїде сам за твоїми черевиками, мені ніколи їх розвозити.

-Я зганяю, – сказав чоловік, – туди-назад, встигнемо на весілля, не переживай.

Туди-назад – це годину або більше. Чоловік поїхав, а свекруха вирішила мені вимовити:

-Устроіла циганочку з виходом на порожньому місці, навіщо було так з Мариною розмовляти? Вона таки не вкрала, а взяла.

-Вона взяла з вашого дозволу? – запитала я, а Ірина Олександрівна кивнула, – Значить, Ви віддали моє, мене не спитавши?

-Ти їх не носила, – розлютилася свекруха, – що трагедію влаштовувати? Привезе тобі чоловік твої дорогоцінні туфлі. Питати? Правильно Марина каже, чого я повинна питати? Хата моя, кімната моя, шафа і та моя, врешті-решт. Не хотіла я тобі говорити, але ти ж змушуєш, виставила мене і мою дочку мало не злодійками.

Я промовчала, дочекалася чоловіка, потім ми на свято поїхали.

Давай у моїх переночуємо, вони ж звідси живуть в 7-ми хвилинах ходьби, – запропонувала я Іллі пізно ввечері, таксі не будемо брати, прогуляємося.

Чоловік погодився, а ультиматум я приберегла на ранок.

-Я поїду до твоєї мами тільки, щоб зібрати речі, – оголосила я, – квартиру знімемо, та ще й ближче до роботи. Я вже дзвонила за трьома адресами, поки ти за туфлями моїми їздив.

-Що ти починаєш! – не зрозумів Ілля, – Хочеш, я замок в кімнату вріжу?

-Не хочу замок, – відповіла я – не починаю. Уяви, що ти зараз виходиш взуватися, а черевик немає. І мама моя каже, що віддала ці черевики синові свого брата. Що це її будинок і все, що в ньому – теж її.

Чоловік розлютився. Але я залишилася непохитною: від моїх я поїду тільки дивитися знімні квартири, тим більше, що тато погодився нас на машині відвезти.

-Дура, – сказала свекруха, коли ми ввечері приїхали збирати речі, – на порожньому місці. Я вас не гнала і невістку не ображала. Сама придумала, сама образилася. Будете ще роки 2 збирати на своє житло.

Будемо. Я згодна відкласти мрію про свою квартиру, де все, що лежить – буде моє і тільки моє. Ночували ми з Іллею на новому місці. Тато обіцяв з дому посуд деякий привезти до вечора. Все інше – наживемо.