– Ти ж, насправді, не бідуєш і багато чого можеш собі дозволити. Припини так поводитись…

Аня отримує щомісяця сумарно дуже пристойний дохід. Вона власник трьох квартир в столиці.  В одній двокімнатній, яка недалеко від її роботи, вона живе з дітьми, дві інших здає, причому, одна з квартир – в центрі столиці, тому приносить досить непоганий дохід. До того ж Аня отримує аліменти на двох дітей і працює. І, хоча зарплата у неї невелика, та ще й урізається внаслідок постійних лікарняних – в цілому на трьох осіб дохід виходить дуже солідний.

Але подробиці про додаткові доходи мало хто знає. З боку Аня – нещасна самотня жінка, якій не позаздриш: рано втратила обох батьків (власне, звідси й квартири, отримані в спадщину), сама виховує дітей, на колишнього чоловіка надії ніякої і за спиною нікого – ні братів-сестер, ні інших родичів.  Сподіватися їй нема на кого.

До того ж, Аня поводиться, як людина, вкрай обмежений у фінансах. Купує одяг простіший, ходить в перукарню економ-класу, полює за знижками та навіть в 3Д-кіно жодного разу не була – дорого. Колишні однокурсники збиралися в кафе на ювілей випуску – не пішла. Колеги скидалися, відзначали професійне свято – вона відмовилася. Син приніс фотографію класу – Аня сказала віднести назад. У дочки в цьому році в садку випускний – ранок, чаювання, аніматори, подарунки. Батьківський комітет збирає гроші, але Аня здавати не буде.

– Це ще для чого, випускний в садку, придумають теж! – лається вона. – Кому це потрібно? Дитині, чи що? Моїй – не потрібно точно! Цілу тисячу треба здати! Зовсім вже з глузду з’їхали. Та й потім ще плаття з криноліном на один раз, туфлі до нього, колготки … Я їм що, друкую гроші, чи що? .. Обійдемося без випускного! ..

При цьому Аня накопичила вже таку, як це модно зараз називати, «подушку безпеки», що вона вже швидше нагадує не подушку, а перину розміру «кінг-сайз». На чорний день відкладено пристойну суму, давно вже можна б розслабитися і жити, отримуючи від життя задоволення. Ну хоча б в кіно сходити з дітьми або в кафе на морозиво.

І вона вже було занесе руку над своїми засіками, щоб витягнути звідти трохи, але … подумає і скасовує рішення. Невідомо, як воно далі складеться. А раптом квартирантів не буде. А раптом з роботи звільнять. А раптом татко поїде  за кордон і аліментів не допросишся. Або раптом ще щось трапиться …

Близькі, колеги, сусіди, подруги – знають, що Аня одна на копійчану зарплату виховує двох дітей. Багато їй співчувають і всяко намагаються допомогти – хто пиріжки принесе і почастує, хто старі, але ще в дуже хорошому стані дитячі чобітки підкине, хто на пікнік покличе – мовляв, ми м’ясо купили, шашлики будемо смажити, приїжджай з дітьми і нічого не купуй, не думай, все у нас вже є! ..

І Аня все це бере і приймає, хоча часто прекрасно знає, що самі «помічники», на відміну від неї, часто реально сидять без копійки, сплачують кредити, іпотеки й не мають ніякого додаткового доходу. Інший раз і не хочеться брати для своєї дитини розбиті поношені черевики, але відмовитися незручно. Адже люди пропонують від щирого серця, допомогти хочуть і задирати перед ними ніс якось навіть негарно. «Візьму, а вдома потім викину!» – вирішує Аня.

Але вдома, розглянувши та помірявши річ на дитину, раптом вирішує – а нехай полежать, пити-їсти не просять, в цьому році ще великі, а на наступний сезон – будуть в самий раз. Викинути ніколи не пізно. Стануть в нагоді. Хіба мало – в сльоту перевзутися, або у дворі грати підуть …

– Якось негарно все це виглядає, ти так не думаєш? – зітхає найкраща подруга, яка знає всю правду. – І перед своїми дітьми, які носять чужі обноски, незручно, та й перед людьми, які тебе жаліють … Ти ж, насправді, не бідуєш і багато чого можеш собі дозволити. Припини так поводитись…

Аня і сама мучиться каяттям. Шкода дітей. І так вони без батька ростуть, так ще й постійно під девізом «ми не можемо собі цього дозволити». Одна справа, коли це дійсно так. І зовсім інша, коли це все перебільшено. До того ж діти коли-небудь виростуть і зрозуміють, що мама, насправді не бідувала. Гроші були. І можливо, будуть образи – за чужі стоптані чоботи та пропущені випускні …

Та й самій, чого вже там, хочеться пожити на всю котушку. Адже молода ще, щоб речі доношувати та доживати віку. Вражень хочеться, подорожей, красивого одягу, радості. Але … все коштує грошей. Які, насправді, в Ані є. Але невідомо, чи будуть завтра.

– Ну нічого! – умовляє себе Аня. – У серпні в мене буде відпустка, візьму путівку на море. Собі з дітьми. Можливо, за кордон навіть. У хороший готель. Так, щоб відпочити та вражень набратися. На екскурсії поїздити, в кафешках посидіти, щоб було що згадати … Зрештою, один раз живемо.

Втім, швидше за все мрії залишаться мріями. І в серпні Аня поїде з дітьми до подруги, яка люб’язно запропонувала їй безкоштовно пожити в  її хатинці  в селі, розташованому далеко від обласного центру. Поруч з селом річка по коліно, в якій ніхто не купається, ліс, в якому давно немає грибів, а з культурного життя – забитий сільський клуб з розбитими вікнами та маленький сільський магазинчик. Зате безкоштовно …

Як вважаєте, Ані потрібно боротися з тією самою психологією бідності – і винищувати в собі прагнення економити? А може, все у неї добре і правильно? Живе на зарплату, сподівається тільки на себе, завжди має недоторканний запас. А діти підростуть – вона їм на накопичені гроші краще по квартирі купить …

Чи така матір не купить? Але тоді хоча б на свою старість назбирає грошей і то добре …