– Ти, як дружина, повинна підтримувати свого чоловіка у всьому.

Заводити сім’ю я не поспішала. З чоловіком ми познайомились коли мені було 25. Ми вдвох працювали на роботі та будували плани на майбутнє.  Після одруження чоловік переїхав до мене в трьохкімнатну квартиру, яка дісталась мені в спадок від батьків.

Моя свекруха була дуже хитрою жінкою, якій я чомусь з самого початку не подобалась. Через три місяці після нашого весілля вона почала дуже настирливо вмовляла мого чоловіка взяти іпотеку.

Віра Петрівна вбила собі в голову, що її син повинен заробити собі на квартиру. А я, як порядна дружина, повинна йому допомагати.

– Ну і що, що у тебе є квартира? Ти на неї заробляла? Ні. Мама з татом залишили. Кожна людина повинна купити собі житло. Так що твоя нерухомість – не рахується. – сказала Віра Петрівна.

Якби обставини склалися інакше і мої батьки були б живі-здорові й досі жили в цій квартирі, я б з радістю пішла заробляти собі на житло. Але так вийшло. Плюс я люблю чоловіка і не планую розлучатися. Я впевнена, що ми з ним проживемо до самої старості. І сенс брати іпотеку? Навіщо?

– Про дітей подумайте. Їм потім віддасте, буде старт у житті. – повчала нас моя свекруха.

Ось тільки щось своєму синові, вона старт в житті не дала. Та й взагалі, дітям потім квартиру віддати? Ну не знаю. До 18 років ми їх будемо забезпечувати. А то і більше, якщо вчитися в інституті добре будуть. Скільки сил буде вкладено, скільки нервів. Може, я неправильна мама, але я чекаю з нетерпінням, коли діти виростуть і будуть будувати свої життя окремо від нас з чоловіком. Ми з чоловіком зможемо пожити для себе, балуючи онуків. А платити 20-30 років іпотеку за квартиру дитини – може, хтось і погодиться. А я – пас. На інститут – так, заплатимо. А проблеми з житлом діти потім нехай самі вирішують. Допоможемо, чим зможемо, але не більше того.

Наступним аргументом було ось що:

– Сину, а якщо ви розлучитеся, куди ти підеш? Треба тобі квартиру мати. Ви молоді, швидко розплатитеся.

Так, мені не почулося. Квартира стала потрібна вже не нам з чоловіком, а тільки одному чоловікові. На випадок розлучення. Але – розплатитеся! Тобто, в розплаті мені теж належить брати участь? Саме це я і запитала.

– Ти, як дружина, повинна підтримувати свого чоловіка у всьому. В горі та радості, в щасті та в бідності. А з огляду на нинішні реалії – і в іпотеці теж. – посміхнулася свекруха.

– А квартира буде не нашою, а Вашого сина? Щоб при розлученні йому було куди йти? Я вас правильно зрозуміла?

– Так. Він ж не до мене ж він жити піде. А краще буде взагалі, щоб квартира на моє ім’я купувалася. Мені банк в іпотеці не відмовить. Візьмемо на моє ім’я, а ви платити будете. – поділилася Віра Петрівна своїми висновками.

Чоловік з мамою погодився.

– Вона права. Хіба мало розлучень навколо. І що, мені на вулицю йти жити? Купимо, здавати будемо, грошей додавати та платити. На однокімнатну і додавати трохи треба буде, а мені однушки вистачить. І на перший внесок у нас є – ми ж на машину накопичуємо.

Добре. Потрібна чоловікові квартира – будь ласка. Але на таких умовах, як іпотека і квартира на свекруху – я в цьому брати участь не буду. Коли я озвучила свою пропозицію, як це все буде виглядати, чоловік і свекруха, чомусь, не зраділи.

– Хочеш квартиру? Гаразд. Але буде так: ти забираєш половину коштів, що лежать на машину і робиш з ними все, що хочеш. Ми з тобою прописуємо і прораховуємо витрати на побут, половина – з тебе, половина – з мене. З рештою своєї зарплати, ти можеш робити все, що хочеш. Хочеш – витрачай, хочеш – іпотеку плати. Так буде справедливо. Вже вибач, але в чуже житло я не бачу сенсу вкладатися.

– Так чому житло-то чуже? Воно ж ваше буде? – обурилася Віра Петрівна.

– Було б наше – було б на нас оформлено. А все, що буде оформлено на Вас, мені – чуже. І платити я за це не буду. – пояснила я.

Чоловік почав пояснювати, що без мене у нього нічого не вийде. І на перший внесок, без моєї половини, йому не вистачить. І залишків зарплати теж навряд чи буде вистачати.

– Ти ж здавати квартиру зібрався? Сам сказав, що додавати трохи треба буде. Так що, все тобі вистачить, не переживай. – заспокоїла я чоловіка. – Якщо що – в борг дам.

І тут  Віра Петрівна проговорилася:

– Що значить – буде здавати квартиру і гроші додавати? Я і сама здавати можу! – сказала свекруха і тут же зрозуміла, що ляпнула і почала виправдовуватися: – Ой! Що я несу? Я зовсім не це хотіла сказати. Так, точно, син, ти будеш здавати квартиру, вона ж твоя буде, ти ж мене знаєш – мама за тебе горою.

Ось, що й треба було довести. Не про сина Віра Петрівна піклується, зовсім не про сина. Чоловік, почувши слова матері, задумався. Епопея з іпотекою закінчилася, так і не розпочавшись.

Чоловік від цієї думки відмовився, повідомивши матері, що краще буде кожен місяць мені на квіти та сюрпризи витрачатися, щоб шлюб міцнішим був. Бачили б Ви, як її перекосило.

Спасибі Вам, Віра Петрівна, за Ваше «застереження»! Спасибі, що язик у Вас швидше працює, ніж соображалка.