– Ти взагалі у декреті сидиш і не заробляєш. Чому я мушу тебе про щось запитувати? – щиро дивується мій коханний чоловік

Чоловік нещодавно видав чудову фразу, яка чудово відбиває його справжнє ставлення до мене. Він заявив, що не збирається зі мною радитися на тему сімейного бюджету, бо я сиджу вдома в декреті і нічого не заробляю. Про те, що частина витрат покривається з оренди моєї квартири, він чомусь забув.

Я зараз сиджу у декреті. Синові скоро виповниться півтора роки, тож сидіти мені ще стільки ж. Була б можливість залишити дитину на дідусів бабусь, я б із задоволенням вийшла на роботу, але чого нема, того немає.

Ми з чоловіком живемо у квартирі, яка належить йому. Вона розташована зручніше – і чоловікові на роботу без пересадок добиратися, і мені до дитячої поліклініки пішки дійти можна, що теж дуже тішить останні півтора роки.

Але є в мене і своя квартира, яка успішно здається з того моменту, як ми з чоловіком з’їхалися. Виходить цілком нормальна сума, до речі. Якби не це, то в декрет я, швидше за все, йти не ризикнула б.

Чоловік у мене працює, не ледарює. Я до декрету теж працював і іноді виходило заробити більше, ніж у мого благовірного. У нас на роботі угода, тому після вдалого закриття контрактів є можливість здобути пристойну премію. Звісно, ​​я це не афішувала, бо вважала, що чоловікові буде неприємно. Піклувалася про його душевну рівновагу.

Коли дізналася, що вагітна, то спочатку почала прикидати, чи можу я собі дозволити піти в декрет, так щоб не перераховувати копійки. Я виросла в дуже небагатій сім’ї, тому для мене було важливо, щоб моя дитина не мала таких проблем, як у мене.

Порахувала виплати, зарплату чоловіка, гроші з оренди квартири та залишилася задоволена. Шикувати не вийде, але три роки ми протримаємось без екстремальних способів економії. Чоловік був просто радий, що буде дитина, і в такі фінансові нетрі не лізла, принаймні я про це не знала.

Мій відхід у декрет, звичайно, позначився на наших фінансових можливостях, але це було очікувано. Я урізала витрати і все нормалізувалося. Комуналка платилася з тих грошей, що я отримувала за оренду, частину продуктів я теж купувала на них, а решту забезпечував чоловік, як і належить.

Ми ще до мого відходу в декрет, домовилися, що один одного повідомлятимемо про якісь більш-менш серйозні витрати, бо бюджет загальний, і треба розуміти, що ми можемо собі дозволити, а що ні.

Спочатку чоловік дотримувався встановлених правил, але вже півроку я з ним воюю через те, що все моє планування летить у пень через те, що він щось забув, а то й не вважав за потрібне повідомити мене про свої покупки, які дуже помітні. на тлі нашого не надто великого бюджету.

Я кілька разів спускала справу на гальмах, намагаючись зберегти мир у сім’ї, терпляче пояснювала, що це не справа, коли я вже зібралася в магазин, і тут з’ясувала, що грошей-то й нема. чоловіка всю зарплату, видаючи йому копійку в копійку на проїзд, але й про якісь серйозні витрати хотілося б знати, хоча б як про доконаному факті.

Чоловік казав, що забув, не подумав, а через якийсь час знову робив те саме. Востаннє розбирання вилилися у скандал.

– Ти взагалі у декреті зараз сидиш і взагалі нічого не заробляєш. З якої це радості я мушу тебе про щось запитувати чи звітувати? – буром попер на мене чоловік.

Та може тому, що у нас загальний бюджет, у якому є і мої гроші теж? Наприклад, з оренди моєї квартири йде непоганий приварок. Без нього зовсім кисло було б. Хоча із витратами чоловіка і так несолодко, якщо чесно.

Але чоловік почав мені доводити, що гроші зі здачі моєї квартири не можуть вважатися моїми грошима, адже я їх не сама заробила. І нагадав, що ми, якщо що, живемо у його квартирі. А де ми з дитиною ще маємо жити? І що це за така дивна логіка взагалі?

Так ми ні до чого не домовилися. Чоловік стоїть на своєму – він здобувач, він не повинен мене питати і звітувати за свої витрати. Мій дохід це як би і не мій дохід, тому не вважається, я ж не працюю, а всього-то ледарю вдома з дитиною. Квартир сама здається, без моїх зусиль.

Я ж тепер думаю, як краще вчинити. Виселити квартирантів, то жити стане нема на що, бо я поки що в декреті.

Зараз спілкуюся з начальником, і якщо він дозволить мені працювати на віддаленні без дотримання робочого графіка, то виселю мешканців і переїду до себе. Якщо ж ні, то думатиму далі.

Про розлучення я поки не думаю, а от по носу чоловіка клацнути дуже треба, поки він зовсім не зазнався.