– Ти ввірвалась в нашу родину, тому повинна зробити все можливе, щоб нам сподобатись!

З чоловіком ми одружені вже три роки, стосунки прекрасні, завжди й у всьому підтримуємо одне одного. В нас своє житло, хороша квартира, яку мені колись подарувала прабабуся, заробляємо з чоловіком теж непогано. Життя прекрасне,  крім одного моменту – непорозуміння з родичками чоловіка.

Мама і сестра чоловіка чомусь вирішили використовувати мене, як безкоштовну робочу силу. Його сестра навіть вирішила, що має право на мене кричати.

Причина її дикого крику – банальна до неможливості: в город свекрухи я більше ні за що не піду! Я минуле літо, як проклята, там горбатилася. І як Ви думаєте, мене пригостили хоч одним  огірочком? Ні! Випрошувати я не вмію, тому коли в перший раз сестра чоловіка, Уляна, поїхала з дачі з повними сумками, а я навіть не почула «спасибі», я здивувалася.

Можливо, у них в сім’ї прийнято так: що захопити – то твоє? Але, через виховання, на наступний раз я вирішила запитати дозволу.

– Ірина Іванівна, а можна мені взяти огірочків та зелені трошки?

– Уляні треба добре їсти, а то чоловік у неї копійки отримує. Твій чоловік добре заробляє, що, огірків купити не можеш?

Тоді я стала ставитися до дачі як до безкоштовного фітнесу: свіже повітря і фізичні вправи – ідеальне поєднання. На мої скарги чоловік відмахнувся:

– Урожай мама восени ділить. Всім відповідно до їх роботи роздає, а ти у мене – розумниця.

Я з ентузіазмом їздила на дачу, не розуміючи, що використовують мене як безкоштовне таксі та робочу силу. Восени мені дали свіжу, гарну, ароматну дулю з маслом.

Тоді я відразу сказала чоловікові і його мамі, щоб більше на мене з городом ніхто не розраховував. Я краще в зал недалеко від дому походжу – подумала я. Восени, взимку і ранньою весною про мене ніхто і не згадував – ні Уляна, ні Ірина Іванівна. Я навіть раділа, якщо чесно.

Але недовго моє щастя тривало – прийшов час засаджувати город. Ось тоді то й почав мій телефон розриватися від дзвінків і повідомлень родичок чоловіка. А якщо врахувати те, що Уляна завагітніла, я стала потрібна на городі, як повітря. Ввічливі відмови розцінювалися як «ціну собі набиває». Почався тиск на чоловіка:

– Твоя дружина мене не поважає, поговори з нею, примусь їхати. – вимагала свекруха.

– Мамо, вона – доросла людина і сама вирішує, що їй робити. – відповідав їй мій чоловік.

– Я виростила не чоловіка, раз дружина тобою крутить як хоче. – намагалася маніпулювати ним Ірина Іванівна, але, на щастя, їй це не вдавалося.

На деякий час мені давати спокій, образившись на нас з чоловіком:

– Нічого більше з городу не побачите! – кинула погрозу свекруха.

Якщо врахувати, що ми й так нічого не бачили, то ми нічого не втратили. А тут примудрилася свекруха руку зламати. В Уляни – живіт великий, робітник з неї нікудишній. Чоловік на дачі вже років 10 не був і стійко відбивається від маминих запрошень попрацювати. Залишилася бідна нещасна я – «надія сім’ї». Я відбивалася як могла:

– Ні, вибачте, у мене свої справи.

– Ні, прошу вибачення, в п’ятницю я не можу. І в понеділок не можу. Коли можу? Ніколи.

– Я на весіллі у двоюрідної сестри. Мені прямо зараз, у вечірній сукні, йти город копати?

В результаті свекруха здалася і їздили вони з Уляною на дачу удвох: свекруха працювала однією рукою, а Уляна відпочивала. І так, мені не соромно, що я не допомагаю людині у важкій ситуації. Їй же не соромно не вміти говорити «спасибі»!

Коли Уляна зрозуміла, що урожай в цьому році буде набагато меншим, ніж в минулому, вона примчала до мене:

– Ти що, зовсім знахабніла? Швидко зібралася і поїхала мамі допомагати! – почала вона кричати на мене, навіть не встигнувши зайти у квартиру.

– Так? А може мені відразу – квартиру вам з мамою подарувати, життя своє застрахувати й померти? – поцікавилася я у розлюченої жінки.

– Ти ще й хамити вирішила!

– Ти ще й кричиш! На мене в моєму ж домі, не соромно? – не відступала я.

– Так не буде! Це ти влізла в нашу родину, тому повинна робити все можливе, щоб тільки нам сподобатися! – Уляна почала нести відверту нісенітницю.

– Зараз почекай. У мене десь Сімейний кодекс завалявся. Там повинно бути написано все, що я повинна своєї сім’ї, і хто вважається моєю сім’єю. Тут постоїш, добре? Я швидко його знайду. – я намагалася не грубіянити та не кричати, вона все-таки вагітна. А ось утриматися від підколювання мені не вдалося.

– Ми з мамою докладемо всіх зусиль, але вас розлучимо! – прокричала Уляна на прощання і вискочила за двері. Видно не цікавий їй, мабуть, Сімейний кодекс. А шкода – багато б нового дізналася.