– Ти що там з глузду з’їхала, брати таку дитину додому. Мені каліка не потрібна!

З Василем ми познайомилися в кафе. Я сиділа за столиком та обідала. Він зайшов перекусити, а всі місця були зайняті, тільки за моїм столиком одне вільне. Познайомилися, сподобалися один одному, стали зустрічатися, а через рік розписалися.

Наше сімейне життя було сповнене любові та злагоди. Я відчувала себе тоді щасливою. Ми завжди були разом, будували плани на майбутнє. Через пів року я завагітніла. Яке це щастя, ми не могли натішитися, емоції просто переповнювали.

Я поспішила порадувати свекруха, а вона відреагувала без емоцій. У неї навіть жодна зморшка не поворухнув на обличчі. Хіба таке буває? Ні радості, ні роздратування на обличчі. Але думати мені про це зовсім не хотілося, я готувалася стати мамою і це було для мене головним.

Проходила я вагітність дуже добре. Навіть не нудило жодного разу, ні вранці, ні ввечері. А Василь на руках мене носив і всіляко оберігав до самих пологів. Почалися схватки і він мене відвіз до пологового будинку. Я промучилася цілу добу, у мене й сил вже не було, але я дуже старалася.

Народилася моя донечка, маленька принцеса. Я від щастя не могла стримати сліз. Від сильної втоми я відразу заснула і прокинулася вже в палаті, коли увійшов лікар.

– Тамара, вітаю вас з народженням дочки! І мушу вам сказати, що пологи були непростими. У вашої дитини пошкодження опорно-рухового апарату, а це неминуча інвалідність. Виховувати таких дітей не легко, раджу підписати відмову і дозвіл для переведення в спец. організацію.

–  Ви що знущаєтеся з мене? Моя дівчинка повинна бути повністю здорова й ультразвук показав, що все нормально, а ви що мені говорите?

– Таке трапляється дуже рідко, подумайте над тим, що я пропоную, – з цими словами лікар вийшов з палати.

Як можна спокійно про це говорити, як таке може бути. Я не хотіла вірити в те, що відбувається. Серце розривалося в грудях. Я тремтячими руками взяла телефон і зателефонувала чоловікові. Крізь сльози все розповіла, чекаючи підтримки від своєї коханої людини, але його реакція повалила мене в ще більший шок.

– Що? Ти що там з глузду з’їхала брати таку дитину додому. Якщо ти забереш її, я з тобою розлучуся. Ясно! Мені каліка не потрібна!

Я просто поклала трубку не в силах зупинити сльози. А через пару хвилин прийшла смс від свекрухи: «Ти спочатку народжувати навчися! А з цією, щоб у нас не з’являлася!»

Все, що відбувалося, повинно було вивести мене з колії, такого знущання я в житті не відчувала, а тим більше від рідних людей. Але після дзвінка Василя і смс свекрухи я зрозуміла, що залишилася одна і крім моєї дитини, у мене немає нікого в житті. А про те, щоб прийняти пропозицію лікаря, мови не могло бути. Це моя улюблена маленька дівчинка і я її люблю більше життя незважаючи ні на що!

З пологового будинку нас забрала моя знайома, у неї ми й зупинилися. Вона жила одна, ні чоловіка, ні дітей. І оскільки я погодилася у неї пожити, вона була дуже рада і нам дуже потрібна була підтримка.

Катя, так я назвала свою дочку, розвивалася так само як звичайні діти. Тільки не могла ходити та сидіти. Одного разу ми гуляли на дитячому майданчику і до нас підійшла бабуся. Ця старенька жила в нашому будинку і я інколи їй допомагала по дому.

– Дитинко, послухай мене. Завтра мій внук з Ізраїлю повертається. Він твою дівчинку вилікує, я йому про тебе розповідала. За операцію він не візьме грошей, просто оплатиш медикаменти.

Я подякувала і побігла додому збиратись. Максим Олександрович прооперував мою дочку наступного дня.

Моя дочка вже через півтора місяця початку сидіти, а ще через місяць – ходити. Як горіли її очі, коли вона робила свої перші кроки, раділа і витирала мені сльози. Тепер моя дочка могла грати з іншими дітьми на майданчику, бігати, стрибати та насолоджуватися своїм дитинством в повну силу.

Я оформила її в дитячий садок, знайшла хорошу роботу і взяла двокімнатну квартиру в іпотеку на околиці міста, де багато свіжого повітря. Тепер у нас з донькою є свій дах над головою.

Ми поверталися додому з дитячого садка, як мені подзвонили:

– Тамара, твій чоловік потрапив в аварію і зараз знаходиться в реанімації. Приїжджай.

– Ви помилилися, я не заміжня! – сказала я і вимкнула телефон.

А через чотири місяці до мене приїхала свекруха і привезла з собою Василя в інвалідному кріслі. Ми з дочкою в цей момент були на дитячому майданчику.

Треба було бачити їхні очі, коли вони дивилися на цілком здорову Катю, яка була їм не потрібна. Свекруха впала на коліна і стала просити вибачення, просячи прийняти Василя.

– Просити вибачення вам у мене не потрібно, ви не мене викреслили зі свого життя, а ось цю беззахисну дівчинку, не спробувавши нічого зробити. Я скажу так, мені каліка не потрібен!

Я взяла Катю  за руку і ми пішли назавжди з їхнього життя.