– Ти що надумала? Це єдине, що у тебе залишилося від коханого, а ти хочеш її вбити? Так ти ж потім страждати будеш сама…

Оля народилася і виросла в невеликому селі. Дівчина росла дуже розумна і талановита, тому батьки відправили її вчитися до найближчого міста, туди їхала вся молодь з цього села. Хто вчитися, а хтось працювати. Багато молоді вважало за краще там і залишатися, тому саме село здебільшого складалася з бабусь і дідусів.

Оля спокійно провчилася у міському університеті, там же навчався її хлопець, з села. Потім вони влаштувалися на роботу. Вона в меблеву фірму, а він туди ж, але водієм. Вони вже жили разом і Оля завагітніла. Планували одружитися, але її наречений трагічно загинув, в ДТП.

Оля плакала, але, що тепер робити. У декреті, в місті, на знімному житлі, вона не зможе прожити одна. Дівчина прийняла рішення повернутися додому, до батьків. Вона планувала там народити, а потім і на роботу вийти.

Але приїхавши додому, мама виставила її за поріг, після довгих пояснень:

– Ти, що ж це, зганьбити нас вирішила? Ми тебе вивчили, в місто відправили, а ти ось як виходить?! Іди й не повертайся більше ніколи!

Оля не очікувала такої реакції, але вирішила поїхати. Виїхати назад в чуже для неї місто. Їй не залишилося вибору, вона вирішила позбутися вагітності. Весілля не було, ніхто не знає, що вона вагітна від Антона, всі так і думають – нагуляла.

Вона брела на зупинку, але зустріла свою давню подругу. Та, теж їхала у справах в місто і запропонувала підвезти Олю. По дорозі Оля все їй розповіла, як закохалася в Антона, як він її любив, як вони хотіли малюка, як планували одружитися і жити. І як різко все змінилося.

– Подруга, ти що надумала? Це єдине, що у тебе залишилося від коханого і ти хочеш її вбити? Думаєш, все забудеться? Так ти ж потім страждати будеш сама.

– Мені ніхто не вірить, що це дитина Антона. Мені жити нема на що, як я зможу виростити сама дитину?

Тут  подруга Олі різко загальмувала.

– Як це ніхто не вірить? А ти до мами Антона ходила? Казала їй?

– Ні. Ні до чого це. У неї й так горе. Єдиного сина поховала.

– Так, стоп. Мої справи почекають, твої тим більше.

Подруга розвернулася і поїхала прямо до будинку Антона. Вона буквально силою змусила розповісти, що сталося у них з Олею і до чого це призвело. Галина Миколаївна, подивилася на двох подруг, і закрила обличчя руками. Беззвучний плач. Такий гучний і невтішний. Дівчата стояли й мовчали …

– Дівчинко моя! Спасибі тобі! Я ж вже й не сподівалася! Нікого в мене і не залишилося, сама знаєш. Чоловік і син залишили мене. Радість то, яка! Я ж уже і сама про смерть думала. А у мене тепер нове життя почалося! Спасибі тобі. А жити будеш у мене! Дитинку народиш, разом виховувати будемо. А там видно буде, дочко, хочеш на роботу виходь, а не хочеш, так помагай тут по городу, у мене ще пенсія є. Проживемо.

Ось так, рідна мама вигнала, а свекруха прийняла, як дочку.