Ти сам мене покинув а тепер ще й аліментів хочеш!?

Інколи дуже важко повірити в те, наскільки підлими можуть бути люди. І найгірше, що не по відношенню до посторонніх, а до найрідніших…

-Здрастуй, синку! – привітався з Сергієм непоказний старий. Він був одягнений в поношену куртку, штани з вибитими колінами, а на голові стара в’язана шапочка.

Сергій відірвався від машини, яку старанно протирав ганчіркою. Підняв голову і з недовірою подивився на старого.

-Який я тобі синок, старий? Обізнався. Іди далі, милостиню не подаю. Багато вас таких, на всіх не надаєшся.

-Так ти не впізнав мене? – сказав старий, підсуваючи ближче, – поглянь уважніше.

-Так що на тебе дивитися, ти не картина. Сказав, не знаю тебе.

-Так я ж твій батько, – тремтячим голосом сказав старий, – а ти мій син, Сергій. Що зовсім-зовсім не пам’ятаєш мене?

-Який батько? Ти що, старий, здурів?

-Не віриш? Ось подивися мої документи. Там чорним по білому написано. Краснов Андрій Георгійович. І в паспорті записаний ти: син Краснов Сергій Андрійович. Ось і твоя фотка, тобі тут один рік. Ну, впізнаєш?

Сергій уважно переглянув документи і пильніше придивився до обличчя старого. Мабуть, схожий. Насупився. Його поступово наповнювала глуха лють. Він згадав своє тридцятип’ятирічне життя. Ріс без батька. Тотй кинув їх, коли йому виповнилося рік. Мати чи то любила батька так сильно, чи то махнула на себе, як жінку, змирилася з долею, і не пішла більше заміж, хоча до неї сваталися дуже непогані хлопці і мужчини. Присвятила всю себе синові.

Жили бідно. Сергій ріс слабким, кривдникам не завжди міг дати відсіч. У хлоп’ячому середовищі бездоглядного міг всякий образити, адже за ним не було сили, від якої можна було чекати відплати. А найголовніше, що прикро, не було поруч сильного надійного плеча. Нехай він не був сильним, крутим, але одна його присутність наповнювала б його впевненістю, поруч батько, який не зрадить, навчить, як відрізнити добро від зла, як захищатися в цьому непростому житті. Навчить бути мужиком.

Всі ці гіркі думки промайнули в голові Сергія. Він повільно простягнув документи назад батькові.

-Ну, як визнав за батька-то, а, синку?

-Не було у мене батька і ти не батько!

-Але, як же сину, ось же докази. Дивись, я зберігав всі рахунки на перекази аліментів. Так що ти не можеш відмовитися від мене. Свій батьківський обов’язок я виконав сповна. А те, що з матір’ю твоєю у нас не склалося, це доля так розпорядилася. Нічого не поробиш.

-Доля так розпорядилася, кажеш? А що ж ти нас покинув? Я адже ще зовсім, крихітний був. Коли йшов, невже серце не йокнуло, а? Де ж ти був, мене ображали в дитинстві? Бездоглядністю обзивали, кожен міг мене образити. Скільки я сліз пролив від безсилля, що не можу дати відсіч. Як я молився, щоб ти повернувся. Плакав, кликав тебе в темряві кімнати. Як бобіли на мені побої після бійки.

Мати, бідна, докладе до синців холодну змочений рушник, я мовчки лежав і терпів. Хотіла в міліцію звернутися, та я не дозволяв. Від цього ще гірше було б. Де ти був, коли я ставав мужиком? Відучився без тебе, роботу знайшов. Весілля без тебе зіграв. Що ти моєму життю дав … нічого! І після цього прийшов до мене?

-Так, прийшов, – незворушно відповів батько, – більше йти нема до кого. Я старий і слабкий. Пенсія є. Сам самотній. Але в будинок для людей похилого віку не хочу. І навіщо я піду туди, коли у мене є син. Такі ось справи Сергій, квартирка однокімнатна є, але я хворий і вся пенсія йде на ліки. Мені потрібні додаткові кошти, інакше не виживу. Якщо не віриш, ось довідка від лікаря.

-Тридцять п’ять років ні слуху, ні духу, бовтався бозна де, собі на втіху, а тепер я повинен доглядати за тобою? Ти, кинув мене з мамою, ще вимагаєш аліменти?

-Ну, не ти конкретно, але можна домовитися, яку суму ти зможеш мені виплачувати без шкоди твоїй родині?

-Так тобі ні копійки не дам, – розлютився Сергій, – жив в стороні, зроби так, щоб про тебе ще тридцять п’ять років не чув.

-Стільки НЕ проживу. Так значить, відмовляєшся виплачувати аліменти?

-Я сказав, ти почув, – твердо відповів Сергій.

-Ну, гаразд, – з прихованою злістю сказав батько, укладаючи папірці в папку, що показував Сергію.

-Ти мені погрожуєш? – насупився Сергій.

-Так що ти, ні, звичайно, – заспокійливо проспівав батько, – до побачення!

-Краще сказати – прощай! – похмуро відповів Сергій.

-Та ні, до побачення, ми ще побачимося, – сказав батько і тихо крокуючи, зник за рогом будинку.

Сергій же сердито хлюпнув води на капот машини і почав люто протирати його ганчіркою.

Пройшов місяць. Сергій отримав повістку в суд. Він здивувався, але пішов. А там … батько виступає в ролі позивача, вимагаючи аліменти з сина для підтримки і лікування здоров’я. А то, що він не нехтував батьківськими обов’язками, як доказ пред’явив купу рахунків про перекази грошей на адресу колишньої сім’ї. У нього все було розписано в точності. Від першого місяця, до останнього.

Не дивлячись на протести адвоката відповідача, суд ухвалив утримувати певний відсоток з доходів Сергія. Він, як на біду, хороші гроші заробляв.

Сергій йшов після суду і матюкався, у нього ніяк в голові не вкладалося. Чому він повинен платити аліменти батькові, який зрадив його?