– Ти розбила всі мої надії на тебе, – сказала мама і перестала зі мною спілкуватися

Моя мати народила мене від наукового керівника. Вона під його керівництвом писала чи то докторську, чи ще якусь дисертацію, закохалася в нього, як божевільна.

Вона його обожнювала, повторювала постійно, який він геніальний, який він мудрий і взагалі просто промінь світла у темному царстві.

Біологічний тато за всієї своєї геніальності моральністю не страждав. Маючи дружину та дітей він із задоволенням задовольняв свої потреби із захопленою аспіранткою або ким там була мама.

Кидати дружину він не збирався, про що мама чудово знала. А як вона, мабуть, раділа, коли завагітніла від предмета свого зітхання.

Щоправда, сам предмет за кілька місяців після цієї знаменної події поїхав працювати за кордон, забравши сім’ю. А мама залишилася сама з дитиною, тобто зі мною.

На мене мама покладала такі сподівання, що я була приречена на провал ще в утробі. Мамі дуже хотілося, щоб я успадкувала геніальність батька. Але я розчарувала її ще до народження. Вона мріяла про сина, а народилася дочка. Але цей удар мама стійко пережила, вирішивши, що з дівчинки можна виховати генія.

У мене було не дитинство, а курс молодого вченого. Мама з усіх сил намагалася розігнати мою геніальність. Рано почала вчити читати, писати рахувати.

З чотирьох років почала втовкмачувати мені іноземні мови, а з математики давала завдання класу для третього. Я ж була зовсім звичайною дитиною, для якої весь цей масив інформації був перевантаженням.

Коли я пішла до першого класу, мама вимагала від мене, щоб удома займалася за програмою п’ятого. Вона дуже сподівалася, що я закінчу школу екстерном, вступлю і займатимуся науковою діяльністю.

Якщо мені щось не виходило, мене карали. Мати репетувала і вимагала не ганьбити мого геніального батька, якого я наживо жодного разу не бачила, тільки на фотографіях, розвішаних по всій квартирі.

Все, чого змогла мати досягти своїми способами виховання – це мого заїкуватості. Якоїсь миті я стала страшно заїкатися, навіть якщо не нервувала.

Математика стала моїм ненависним у світі предметом. Я відчайдушно тупіла навіть на найпростіших прикладах. Мене все, що було з математикою, вводило в ступор.

Школу екстерном я так і не закінчила. А потім ще й вступила до гуманітарного вишу, чим довела маму до істерики. Вона на мене кинулася, але не добігла: зомліла. Вперше взагалі таке бачила.

Після цього кидатися на мене вона більше не стала, але заявила, щоб я збирала речі та вмотувала з її квартири.

– Ти розбила всі мої надії на тебе, – сказала вона мені.

Я зібрала речі, переїхала до гуртожитку, благо там удалося домовитися з комендантом. А мама з того часу зі мною так і не розмовляла. Хоча я намагалася налагодити спілкування: таки вона єдина моя близька людина.

Але трубку вона не бере, двері мені не відчиняє. Якщо вдавалося зустріти її біля під’їзду, то вона проходила повз, наче мене не знає. Одного разу я її притримала за руку, так вона відразу почала кричати, що її грабують.

З того часу минуло вже п’ятнадцять років. Я з мамою так і не спілкуюсь. Іноді бачу її в місті, але вдаю, що гадки не маю, хто це така. Це зовсім чужа для мене людина.