Ти нам заважаєш! Дай пожити спокійно…
Кожен день в нащому домі почалося зі скандалу. А що вдієш? Було просто боляче слухати, ща я заважаю жити молодій сім’ї в моїй власній квартирі. Дочка знову залетіла до мене на кухню з криками:
– Ну дай нам нарешті пожити спокійно! Невже ти не бачиш, що заважаєш нам?
– Чим же я вам заважаю, доню? Їсти готую, в квартирі прибираю, за дітьми твоїми дивлюся …
– Мій чоловік чудовий будинок престарілих пригледів. Жити в одній квартирі з тобою він не хоче! Сказав, що, якщо ти не підеш, він покине мене з дітьми. Ну не на вулицю ж ми тебе виганяємо!
Такі скандали повторювалися щодня. Мій чоловік помер, тепер живемо в двокімнатній квартирі все разом. Можливо, площі на всіх не вистачає, але це не привід виганяти свою матір з її квартири або здавати її в будинок престарілих.
Після чергової сварки з лайкою, я зібрала свої речі і переселилася в будинок для людей похилого віку. Влаштуватися на новому місці було складно. Все тут здавалося мені чужим і жалюгідним. Старе напіврозвалена ліжко і тумбочка – ось все моє майно в новій оселі. Радував лише парк за вікном. Будівля була старою і напіврозваленою. На стінах всюди грибок, а в приміщеннях панувала моторошна антисанітарія. Тут я познайомилася зі своєю сусідкою Параскою. Її здав сюди син, попередньо продавши мамину квартиру. Обіцяв поселити її в новому, гарному будинку, а сам забув про неї.
Ми з Параскою вирішили підтримувати одна одну, раз це все, що у нас залишилося. Одного разу я покликала сусідку в парк:
– Паша, що ми як баби під замком сидимо? Пішли свіжим повітрям подихаємо?
Так ми стали багато часу проводити в парку. Величезна зелена територія біля нашого будинку радувала око.
Одного разу на прогулянці до нас підійшов Петрович. Він працював в будинку для літніх людей двірником. Чоловік мріяв тут відшукати свою другу половинку. Все життя цей статечний чоловік віддав військовій службі. Сім’ї у нього не було, але ось на старості років захотілося, щоб рідна душа була поруч. Набридла йому самотність.
Він відразу помітив, що Параска гуляє з новою жителькою. Поговорили про те, про се і розійшлися. Увечері він приніс нам кошик яблук зі своєї ділянки. Вони були дуже смачними. Параска досвідченим оком підмітила, що я сподобалася Петровичу. Іноді він заходив до нас на чай з пирогами. Ми звикли до цієї надзвичайної людини. Мені він теж сподобався. А Паша часто жартувала:
– Що ти, Валю, ще й думаєш? Чоловік він хороший, а так тут до кінця життя кукати.
Увага Григорія Петровича була дуже приємною для мене. Перед самим Новим роком він зайшов до нас і запросив відсвяткувати у себе вдома.
– У мене там ялинка вбрана! Стіл накритий! Що ви будете тут свято зустрічати? А так і мені веселіше буде.
Ми з Параскою перезирнулися. Але ж чому б не з’їздити? Стіни старого будинку нікуди від нас не подінуться. І ми погодилися.
Увечері Петрович заїхав за нами на старенькому пошарпаному москвичі, і ми поїхали до нього в гості.
– Так ти завидний жених, виявляється! – весело пожартувала Паша.
Свято відзначили душевно в добротному будинку Петровича. Видно скрізь була рука господарського чоловіка. Поруч розташувався ще один будинок. Це був дім батьків Петровича. Спочатку він хотів продати батьківську садибу, але рука не піднялася.
Після свята Григорій Петрович, трохи соромлячись, зробив мені пропозицію:
– Валю! Виходь за мене заміж! Ніколи нікому пропозицій не робив … Може щось не так кажу …
Параска теж стала добродушно жартувати з мене. Я не довго роздумувала. Відповіла Петровичу згодою. Але це не всі сюрпризи, які він нам приготував. Чоловік запропонував Парасці перебратися в батьківську садибу. Будівля пустувала, а так там знову будуть мешканці. Та й зі мною розлучатися не доведеться. Через якийсь час ми переїхали.
Деякий час я ще злилася на дочку за її непорядну поведінку, але потім зрозуміла, що, якби не склалися так обставини, я не зустріла б такого хорошого чоловіка. Тому, все що не робиться – на краще.