– Ти мусиш віддати мені мою частку! – вимагає син. Але я сама заробила на свою квартиру і не збираюся ділитися

Моєму Славіку двадцять шість років. Він завжди був чудовим слухняним сином. Славіка я виховувала одна. Його батько покинув нас, коли синові було чотири роки, і більше у його вихованні участі не брав. Дякую моїй матері, що завжди мене виручала. Навіть і не знаю, як би я справлялася з усім одна.

Ростити сина на одну вчительську зарплату було непросто. Добре останніми роками до моди увійшли всілякі сервіси з репетиторства. Це дозволило мені мати додатковий дохід і дати можливість Славі здобути непогану освіту.

Моя мати померла три роки тому. Продавати її квартиру я не стала, вирішила, що вигідніше здавати. Нині там мешкають квартиранти.

Син виріс, влаштувався працювати. Все складалося добре, тільки про одне душа в мене хворіла. Я все переживала, що Слава не має дівчини. У його віці час би вже, якщо не одружуватися, то хоча б мати на прикметі наречену.

Багато разів я намагалася познайомити Славіка з дочками своїх приятельок та колег. У школі у нас колектив переважно жіночий, там, якщо постаратися, парочку наречених знайти труднощів не складе.

Але Славік все відмахувався, переконував мене, що ще не час і хоче познайомитися з дівчиною сам.

Та я ж не проти! Тільки скільки чекати? Вирішила я брати долю за роги. Десь із місяць тому запросила до нас у гості свою приятельку з донькою. Та студентка, розумниця-красуня. Цього року виповнюється двадцять два роки. Ще й професія перспективна у дівчинки.

Син як із роботи прийшов: обличчя цегляне зробив. Бачу – незадоволений. На гостей уваги нуль. Потім ще висловив мені, що я в його особисте життя лізу.

Ми з батьком Славіка також свого часу так познайомилися. Нас друзі в одній компанії звели. Що тут такого?

А тиждень тому затрималася на роботі. Приходжу, а в нас удома, на моєму улюбленому кріслі, сидить якась нахабна дівчина у футболці з голими плечима. А син мені каже, що ось, мовляв, мамо, це моя дівчина, ми з нею тепер разом.

Я всю волю в кулак зібрала, син як-не-як, і з приводу зовнішнього вигляду коментарі залишати не стала. Гаразд, думаю, Славік сам її вибрав, значить треба постаратися змиритися.

Нагодувала обох вечерею, навіть по келиху  випили. А потім Славік мені каже, що Марина (дівчина його) у нас на ніч лишиться.

Такого досвіду у нас із сином ще не було, але й тут я язик прикусила. Видала їм чисту постільну білизну і пішла спати.

Наступного дня приходжу з роботи, а ця мадам знову сидить на моєму кріслі тільки цього разу в напівпрозорій нічнушці. Телевізор дивиться і бутерброд жує.

Я зробила дівчині зауваження, сказала, що в нас вдома не прийнято їсти не на кухні. Та у відповідь скривилася і відповіла, що вона вже все одно почала, тож доїсть.

Сина при цьому вдома не було. Марина сказала, що він у магазин пішов.

Коли Славік повернувся, я запропонувала молодим людям почати жити разом, коли у них справжнє кохання. Ось тільки я цього бачити не хочу. Ми всі дорослі люди – простіше жити окремо.

Марина відразу ж втрутилась зі своїми коментарями, що вони не хочуть витрачати гроші на орендоване житло. А Славік ще краще: запропонував мені віддати їм бабусину квартиру.

Ми посварилися, і молодята пішли. Наступного дня мені подзвонив Славік і сказав, що якщо я не хочу пускати їх жити до себе, то я мушу виділити йому частку у своїй квартирі.

– А потім ти можеш її у мене викупити, а ми ці гроші пустимо на початковий внесок з іпотеки! – видав мені геніальне рішення син.

Я точно знаю, що до такого плану він сам не додумався б. І їжаку зрозуміло, що в усьому причетна Марина.  Тепер ці двоє дзвонять мені щодня і зводять мене вимогами “своєї частки”. Ось так за місяць моє життя перекинулося з ніг на голову. Краще б син не зустрічав цю Марину.