– Ти мені зовсім не допомагаєш, а я більше так не можу!

– Це просто жах! Я скоро збожеволію! З мене досить! Я на таке не погоджувалась! – кричала Даша, кидаючи речі в сумку.

– Заспокойся люба, ми всі втомилися,  у нас маленька дитина, куди ж ти підеш? Невже ти просто покинеш нас? – намагався заспокоїти її Микола, розуміючи, що якщо дружині щось і спало на думку, то він навряд чи її зупинить.

– Ти мені зовсім не допомагаєш, а я більше так не можу! – сказала Даша, закриваючи за собою двері.

Через кілька хвилин  прокинувся Саша і заплакав, вимагаючи маму, треба було погодувати й переодягнути малюка.

Руки не слухалися, голова гула, хотілося тільки одного – кілька годин спокійного сну, того, чого їм з дружиною так не вистачало останні кілька місяців. Сашка спав тільки на руках, якщо він прокидався в ліжечку посеред ночі, то його крик не чув хіба що глухий … Даша вставала і качала, качала малюка, а потім так і засинала з ним сидячи на кріслі. Микола майже не допомагав дружині, він багато працював, часто брав нічні зміни, а з народженням сина переїхав в гостьову кімнату, щоб ночами не чути дитячий плач …

І ось він стояв з кричущим немовлям на руках зовсім один, не знаючи з чого почати: заспокоїти, переодягнути або нагодувати …

– Мамо, прийди з сином допоможи, Даші знадобилося терміново піти, а мені з нічної треба виспатися, і може … залишишся у нас на якийсь час, я взяв підробіток …

 

Даша безцільно бродила по міських осінніх вулицях, в обличчя дув холодний вітер, а куртка, яку вона наспіх накинула на себе, була зовсім не по погоді. Іноді їй зустрічалися щасливі матусі з колясками, стурбовані  чимось батьки, які вели за руку своїх чад.

Вона закривала очі й уявляла, що одного разу і Саша підросте, стане спокійнішим, почне щось розуміти й вони підуть ось так за руку на прогулянку по місту … Даша не помітила, як почався дощ. Вона чомусь прийшла до будинку її інститутської подруги! Через кілька хвилин наскрізь промокнувши, вона подзвонила у двері колишньої однокурсниці.

– Господи! – сплеснула та руками, – що з тобою? Проходь, я чайник поставлю.

– Дякую, я тільки дощ перечекати …

А через годину Даша вже заснула глибоким сном в гостьовій кімнаті подруги. Скільки вона проспала? Прокинулася і не могла зрозуміти – чи то ніч, чи то вже ранок. Жінка лежала в непроглядній темряві, вдивляючись в обриси вікна, намагаючись вгадати котра зараз година. Непомітно для себе вона почала прислухатися до розмови, яка доносилась звідкись із глибини квартири …

– Ні, не вийшло … лікар сказав більше не ризикувати, це загрожує моєму здоров’ю  серйозними наслідками, – потім почулися схлипування, – мамо, чому все це відбувається з нами, що я зробила в цьому житті не так? … а що скаже лікар? Запропонував подумати про усиновлення, але я так не можу, це ж чужа людина, я свого хочу, рідного …

Даша здригнулася. Те, що у подруги не було дітей через здоров’я вона чула вперше. Оля всім говорила, що вони з чоловіком просто вирішили пожити для себе, накопичити на квартиру і машину, але житло у пари вже кілька років як є, машину їм подарували батьки на річницю весілля, а дітей все ще немає …

Даша сиділа в темній кімнаті, слухаючи плач Олі, не знаючи, чим же їй допомогти. У людини дітей можливо ніколи не буде своїх, а вона сидить тут, не знаючи, як там її немовля, покинуте горе-матір’ю рано вранці. Вона встала, схопила сумку, нашвидку натягнувши мокру куртку, вибігла за двері, тихо прикривши їх…

Автобуси вже не ходили, але в кишені жінка намацала злиплу мокру купюру в 100 грн… звідки вона там? Таксі домчало до будинку за десять хвилин.

Даша  прислухалася підійшовши до дверей – ідеальна тиша. Відчинила двері, пройшла навшпиньки в дитячу – Саша спав у своєму ліжечку солодким сном, поряд з ним в напівдрімоті, похитуючи ліжечко сиділа Алла Сергіївна, мама Миколи.

– Спасибі вам! – прошепотіла вона.

– Так за що? – махнула та рукою – це ти пробач нам з батьком, що рідко забігаємо. Іди рідна на кухню, я вечерю приготувала, чай розігрій. Микола на роботу втік, має бути ще тепле … а на нас з батьком не сердься, ми й справді думали, що все у вас добре, справляєтеся. Микола в дитинстві спокійний був, а Саша мене добряче вимотав, тільки присіла …

На наступний день Даша не спускала синочка з рук, згадуючи вчорашню розмову подруги з матір’ю, буває ж таке … Вона теж хороша, хтось чекає народження малюка роками, у когось дітей взагалі не може бути. Вона міцніше обняла сина, по щоках покотилися сльози. «Маленький мій, ніколи, чуєш, ніколи я так більше не зроблю, пробач мені, я зроблю все, щоб ти виріс найщасливішим! А ми з татом завжди будемо поруч з тобою! .. »

Ольга таки стала мамою рівно через два роки, диво це чи правильно підібране лікування – невідомо. І тільки зараз вона зрозуміла, що немає нічого важливішого материнського щастя.