– Цим гроші не заробиш! – сказала мати моєї дочки і заборонила їй ходити на танці

Мати в мене завжди була владна жінка, усе в сім’ї робили тільки так, як хоче вона. Батько тільки й повторював «краще не сперечатися», «краще її не злити» тощо.

Тільки й чути було від неї «ми живемо у злиднях», «а ось у Ліди чоловік на північ поїхав заробляти», «У Свєтки дочка до столичного ВУЗу вступила, все завдяки її зв’язкам».

Чи треба говорити, що професію для мене вибрали ще в першому класі – інженер-конструктор, на нашому місцевому заводі, де мати працювала секретарем. Для такої професії була потрібна алгебра та геометрія, мені вони в школі давалися погано.

Натомість я була постійною учасницею конкурсів читців, мої доповіді з історії та географії завжди ставили за приклад. Власне через це з математичних дисциплін і «натягували» четвірку. Мати ж казала, ти можеш краще, треба постаратися, і п’ятірки будуть. А я просто дивилася в підручник із геометрії, і нічого не розуміла, хотілося прочитати книгу, помалювати.

Мати вважала, що якщо я не працюватиму інженером, то буду в кращому разі продавцем у магазині, а швидше за все прибиральницею. Звичайно, я вступила і навіть отримала диплом мехмата, благо хлопці в групі були чудові, допомагали нам дівчаткам.

В інституті зустріла майбутнього чоловіка, у шлюбі народила дочку Віку. Дитина часто хворіла, від чоловіка і матері допомоги не було, батько вже помер на той час.

Кудись влаштуватися я змогла, тільки коли дочка пішла до другого класу, природно не за фахом, я забула все за стільки років. Потім було розлучення, ще якісь робочі місця.

Я рощу доньку одну, колишній чоловік дзвонить зрідка і все, аліменти – копійки, про якісь додаткові гроші чи подарунки дитині й мови немає. Вікторії зараз уже 14 років, я можу працювати ночами, беру додаткові зміни, у мене хороша зарплата, компанія велика та стабільна.

Звичайно мати вважає, що я цілий день просто балакаю по телефону і нав’язую людям непотрібні послуги, їй соромно навіть знайомим говорити, чим я займаюся, донька кинута, ночує одна.

Ось що недавно я дізналася від дочки. Моя Віка, яка на місці всидіти не може й години, ходить на курси програмування, які сплатила їй бабуся.

Я спитала:

– Доню, тобі це цікаво? Ти хочеш стати програмістом?

– Не дуже, але ж ти взагалі не думаєш про мій вступ. Напевно, думаєш, що я піду в твій колл-центр оператором, – заявила Віка.

Треба сказати, що я оплачувала дочки будь-які курси та гуртки, які їй цікаві, танці, театральна студія. Купувала костюми, здавала гроші на подорожі. Танці та сцена їй завжди подобалися. А раптом програміст? І маю погану роботу. Зрозуміло, хто їй це втокмачив у голову.

На обласний конкурс із танців донька навіть не поїхала.

– Цим грошей не заробиш, – так і сказала.

Почала міркувати про чужі зарплати, у кого що є, чого немає у нас… Дізнаюся про свою матір.

Неприємна розмова у мене з матір’ю відбулася тиждень тому. Я попросила не лізти до онуки, не нав’язувати своїх життєвих принципів. Прямо так і заявила під час зустрічі:

– Їй всього 14 років, нехай займається тим, що їй подобається, а не рахує гроші в чужому гаманці, прямо як ти все життя!

– Звичайно, хай краще танцює у ресторанах для мужиків! Або як ти пенсіонерів розводить телефоном! – відповіла мати.

– Віка займається естрадними танцями, який ресторан та мужики! Я навіть у думках не тримаю, що вона цим взагалі зароблятиме. Це хобі, яке їй цікаве та корисне для здоров’я! І я ніяким пенсіонерам не дзвоню, а працюю у кол-центрі великого стільникового оператора!

– Все одне й те саме! Профукала своє життя, а могла б інженером працювати на заводі, там і чоловіки є нормальні. Кого ти можеш зустріти на своїй роботі?

– У мене немає мети зустріти когось. Дякую, вже побувала заміжня.

– Загалом, не псуй дитині життя! Відстань зі своїми танцями, нехай займається програмуванням, це професія майбутнього.

– І виросте, як ти, заздрісна, вічно незадоволена, зате з «професією майбутнього». Ти ж не можеш просто оплатити курси і не говорити Віке гидоти про мене та мою роботу…

– Тільки гроші й потрібні від мене! Чекаєш, коли я помру, щоб квартиру мою здавати!

– Все, мамо, я не можу це слухати. Віка більше копійки в тебе не візьме, ходи сама на ці курси. Там пишуть «доступно для будь-якого віку».

Вже тиждень не спілкуємось із матір’ю, курси були оплачені вперед, донька ходить. На танці також повернулася. Поки що нічого не каже, куди надходитиме, ким працюватиме. Час у неї ще є, я свою думку нав’язувати не буду.

З матір’ю помирюся, але трохи згодом. Віка ходить до неї, навідується, я тільки питаю, чи гаразд бабуся, чи здорова. Дочка коротко відповідає, що все гаразд, якщо що трапиться, я думаю, вона розповість.