Ця історія сталася 10 років тому. Дитина плакала, люди проходили мимо, а я підійшла до нього …

Ця історія сталася зі мною десять років тому. Тоді я тільки переїхала в маленьке провінційне містечко зі столичного мегаполісу. Люди тут були якісь абсолютно інші. З одного боку, вони знали один одного і постійно брехали про те, у кого що сталося, з іншого – панувала якийсь байдужість …

Йшла я якось по вулиці у дворі багатоквартирного будинку. Дивлюся, сидить неподалік від майданчика зі сміттєвим контейнером хлопчисько, брудненький такий, худенький. Сидить і схлипує.

Люди проходять мимо, ніхто не звертає на це хлопця уваги. А на вигляд йому років чотири – п’ять, не більше.

Ну не нормально це, коли дитина цього віку одна на вулиці. Я вирішила підійти і дізнатися, що трапилося. Проходячи повз під’їздів, запитала у сидячих на лавочках бабусь:

– Ви не знаєте, чий це хлопчик і чому він плаче?

– Це двірниччин Вовка. Вона, напевно, п’яна, двері  замкнула, він і додому потрапити не може … Так відмахнулися від мене бабульки і продовжили свою розмову про якусь сусідку, яка вчора з новим кавалером перед ними в під’їзд пройшла.

Я підійшла до хлопчика, присіла поруч з ним на бордюр і запитала:

– Ти Вова?

– Так, – неохоче відповів він.

– Вова, у тебе щось сталося? Чому ти плачеш?

– Я їсти хочу … А мамка … мамка спить … я вчора її будив-будив вранці, вона не прокинулася … сьогодні вранці теж спить … а я їсти дуже хочу …

Вовка залився сльозами і притулився до мене. Я обняла хлопчика і задумалася про те, що не може ж людина так довго спати.

– Вова, а що мама вчора весь день не вставала з ліжка?

– Ні. І вночі теж ні.

Потрібно було терміново бити тривогу, з жінкою щось сталося. Але спочатку я вирішила погодувати Вовку.

– Вова, сиди тут, не йди. Я зараз добіжу до магазину і принесу тобі що-небудь поїсти. Хлопчик кивнув і продовжував схлипувати. Я швидко пішла в міні-маркет через дорогу, купила молока, хліба і ковбаси.

Вовка був на місці, коли я повернулася. Він так жадібно кусав непорізану ковбасу, що я навіть злякалася … – А тепер підемо, розбудимо і погодуємо твою маму. Вова взяв мене за руку і повів додому.

Двері в квартиру були не замкнені. Жінка лежала на ліжку, обличчям до стіни. Я доторкнулася до її руки, вона була холодною, як я і передбачала … Я викликала «швидку» і поліцію … Медики припустили, що це був інфаркт, жінка нічого не відчула, все сталося уві сні … дня два-три тому …

Вовку забрали до притулку. Кілька днів я не могла ні спати, ні їсти, все думала про цю нещасну дитину. Два дні в квартирі з … навіть язик не повертається говорити про це, добре хоч він нічого не зрозумів тоді. Добре, що двері були незамкнені і він зміг вийти!

Чому ніхто не звернув уваги на маленьку дитину, яка  плакала на вулиці? Чому жінку не почали шукати на роботі?

Я оформила опіку. Це не входило в мої плани, але я не могла залишитися байдужою, адже чомусь Вовка був посланий мені згори? Або я йому? Неважливо.

Зараз мій прийомний син закінчив уже дев’ять класів, причому на одні п’ятірки! Планує йти в десятий, вже заздалегідь готується до іспитів, щоб потім піти в інститут. Вова хоче бути лікарем, каже, що буде рятувати людей …