– Це її наш дохід не влаштовує, це їй треба одяг і манікюр, а мені всього вистачає, чому я через її примхи повинен міняти свій звичний спосіб життя

Юля вийшла заміж 5 років тому за Ігоря, спочатку вони знімали житло, були грандіозні плани взяти квартиру в іпотеку, машину купити.

Тетяна Петрівна виховувала дочку одна, допомогти молодій сім’ї було особливо нічим. Чи не розраховували й на сваху: крім Ігоря в сім’ї росли ще троє молодших дітей, так що там свекор Юлі та свекруха працювали й забезпечували свою сім’ю.

– А як в декрет дочка пішла, – згадує Тетяна Петрівна, – так все і змінилося. Перед самими пологами прийшли до мене.

– Мамо, – попросила Юля, – а можна ми тимчасово поживемо з тобою? У Ігоря на роботі постійно зарплату затримують, та за свій рахунок у відпустки відправляють, я в декреті, нам просто нічим платити за орендовану квартиру.

Тимчасово затягнулося на 4 з гаком роки: то дитина народилася, а їй так багато всього треба, то  Ігоря скоротили й він роботу знайти не може.

– Сидів зять кілька місяців на дивані, – каже Тетяна Петрівна, – роботу шукав, та не міг знайти. Дочка з декрету на колишню роботу вийшла: платять копійки. Ігор теж за копійки щось знайшов.

– Я забула, – говорила Юля, – коли я в останній раз купувала собі обновки, не можу собі дозволити навіть на манікюр піти. Яка вже тут своя квартира, якщо нам навіть на оренду не вистачає, продовжуємо сидіти на твоїй шиї. Я більше так не можу. Юля знайшла нове місце: покоївкою в Києві.

– Ну але це ж в прислугах, – каже Тетяна Петрівна, – так, з дитиною я допоможу, але поки Юлька там буде прислужувати комусь, не бачачи дитини тижнями, її чоловік залишиться зі мною жити?

– Це ненадовго, – впевнена донька, – почну привозити хороші гроші, зніму їм квартиру, щоб тобі зять очі не муляв.

– Ну хіба це правильно, – дивується знайома Тетяни Петрівни, – нехай би Ігор і напружувався, щоб дочка і внук жили з тобою, а гроші можна і відкладати на свою квартиру. Як це, мужик буде вдома сидіти, а дружина його забезпечувати?

– Так і я їй сказала, що так не робиться, – погоджується Тетяна Петрівна, – ну зніме він квартиру, буде на роботу ходити, та хіба він без жіночої руки впорається з дитиною? Він же звик уже тільки гратись з малюком, дві жінки в домі, так зять ні прибрати, ні приготувати не береться. Толку-то від його окремого життя через, все одно два тижні хлопчик буде на мені. Нехай би і їхав, бугай такий собі, а дочка б вдома залишалася.

– Ну їй пощастило, – відповідав зять, – вона знайшла місце, а мені куди їхати? Охоронцем? Ну так на такій роботі багато не заробиш. До того ж це її наш дохід не влаштовує, це їй треба одяг і манікюр, а мені всього вистачає, чому я через її примхи повинен міняти свій звичний спосіб життя.

– Який спосіб життя, – запитує теща, – прийшов з офісної роботи, сів на диван, погодували, обіпрати, прибрали? Я вже не кажу про те, що вистачає тобі тому, що ти в чужій хаті живеш, а на свою в тебе грошей немає?

– Мамо, – ображається Юля з кухні, – навіщо ти докоряв Ігоря квартирою, я ж тебе попросила, що ми тут поживемо поки.

– А я і не докоряю, – каже Тетяна Петрівна, – я пояснюю, чому йому нічого не бракує, що відбери у нього комфорт і де буде на дивані вечорами лежати?

– Зрозуміло, – каже приятелька, – що в сім’ї заробляти повинен той, у кого виходить. Але ж у твоїх молодих інша справа: Ігор повинен або сім’ю забезпечувати, або дитиною і побутом займатися, а він просто живе нахлібником. І дружину готовий відправити на службу, аби комфорт його не постраждав.

Ось і не знає Тетяна Петрівна, як вчинити. Виставити сім’ю дочки з дому, дивись, повернеться до мами з дитиною, але вже одна. Вона знову змушена буде їхати заробляти.

– Так хоч на себе тоді працювати буде, – каже жінка, – а не мужика дорослого утримувати, а вже з внуком я впораюся.

Або стояти осторонь, нехай все йде, як іде, піде зять на квартиру, потім, дивись і все налагодиться? Але і спокійно дивитися як син без матері з таким татом буде по два тижні, Тетяна Петрівна не згодна.