– Це все через тебе! Ти про все на світі пошкодуєш, якщо з моєю дитиною щось трапиться!!!

Колись я жила з мамою і сестрою в трикімнатній квартирі, але на 18 років татова мала подарувала мені свою двушку, а сама вирішила купити собі дачу в передмісті. Я завжди була улюбленицею цієї бабусі й вона це зовсім не приховувала. Тому відсвяткувавши повноліття, я щасливо переїхала від мами і сестри.

Ще коли мені було 16, моя старша сестра завела сестра собаку. Велику і страшну. Догляд за своїм ротвейлером вона скинула на маму. З собакою зовсім не займалися, її зовсім нічому не вчили.

Коли цуценя перетворилося на дорослу собаку, то саме собака зайняла лідируючу позицію цьому домі. На моїх 20 років, цю дику собаку, подарували мені на день народження. Собаку останні два роки я бачила рідко, а тому дуже боялася її.

– На, радій! Надійний охоронець  буде,  а  то  ти все без мужика. Хоч  одна  особа  чоловічої статі в домі  буде. – радісно заявила мені сестра.

Від цього «охоронця» окремий охоронець потрібен. А собака їм заважала – сестра завагітніла і вирішили вони з мамою собачку сплавити мені. Я почала відмовлятися: навіщо мені таке щастя. Та й боюся я її, вона мене якось покусала. Дивитися не можу спокійно навіть – трясе відразу. Але ні мою маму, ні сестру. це не хвилювало. Вони просто залишили собаку у мене вдома і пішли, радіючи з того, як вдало прилаштували собачку.

Я закрила собаку в кімнаті, обманом туди заманивши: кинула шматок м’яса в дальній кут і двері слідом за нею закрила. Подзвонила до ветклініки та замовила виїзд додому, щоб собаку забрали та відвезли в притулок.

Місяць тому сестра згадала про собаку, прийшла до мене і з порога накинулася на мене з питаннями: як їсть, скільки разів гуляю, чим годую. Обірвавши себе на півслові, сестра насупилася:

– А де Макс? Він мене впізнати має і прибігти зустрічати? – сестра скинула взуття і рушила в квартиру, кричачи – Макс, хороший мій, мама прийшла!

– Немає його тут. Я вам зрозуміло сказала, що мені ваша собака не потрібна. Я її в притулок віддала.

– Що ти зробила? – завила сестра. – Як ти посміла? Адже він жива істота! Про нього піклуватися треба! Де моя собака?

– З чого це – твоя собака? Ти мені її подарувала, наскільки я пам’ятаю. А зі своєю твариною я що хочу, те й роблю. – заперечила я.

Сестра кинулася на мене з кулаками. Я мовчки все терпіла – ще не вистачало бити у відповідь вагітну жінку. Заспокоївшись, вона витрусила з мене назва притулку і пішла.

Сестра народила дитину, а через пару місяців пішла за собакою. Сестрі пощастило – собака була ще там. Нікому це чудовисько не сподобалося, і вона забрала Макса додому, до чотиримісячної дитини.

Біда трапилася через два дні: дочка сестри впала з дивана, Макс підбіг і вкусив дитину. Племінницю відвезли в лікарню, в реанімацію. А сестра прибігла до мене:

– Це ти винна! Якщо з моєю дочкою щось трапитись, то ти пошкодуєш, що на світ народилася!

Вона знову спробувала мене побити. На цей раз не вийшло. Минулого разу вона була вагітна, а цього разу я бачила розлючену жінку, яка спробувала скинути свою провину на мої плечі. Я дала їй здачі та викинула з квартири.

Повернулася вона не одна, а з поліцією. А потім приперлася мама. Мене заочно позбавили спадщини, а ще мені світить розгляд – хто ж кого побив. Крім цього, коли до сестри прийшли розбиратися з приводу покусаної дитини, вона вказала мене, як господиню собаки. Мої аргументи здалися суду переконливими, я до собаки не мала жодного відношення.

Племінницю виписали – вона легко відбулася, а от родини у мене більше немає. І все це через їх дурну ідею подарувати мені на минулий день народження цього монстра на чотирьох лапах.